– Що я хочу? Я хочу, щоб на відео було все чітко видно! Ну от щоб усе. Ну ми там стоїмо з пацанами… Гроші не проблема. Розумієш? Не про-блє-ма гроші! – Надрив. Епатаж. Пильний моніторинг очима навколишніх. Так було в 90-х. Цей чоловічок звідти. Ну тобто він тут, на ескалаторі в метро, але насправді він ще там.

Цікавою була б атракція – демонстрація поведінкових ролей різних епох. Отак піднімаєшся з підземки, а назустріч – від «чєго ізволітє» до «пролєтарії…» Їдуть назустріч, ти дивишся на них ошелешено, а через хвилину полегшено зітхаєш: «Хух, слава Богу, проїхали мимо!»

– Ти розумієш, він брехун! Наглий, цинічний брехун! – жіночка за сорок з яскравим макіяжем, в яскравому бірюзовому платті і в таких же неймовірно-бірюзових черевичках, схоже, в розпачі і голосно скаржиться іншій. – Він мене використав.
Вічна тема: хтось використовує, хтось дає себе використовувати.

Людство не придумало ваги для зважування компонентів, які ранять душі. А то цілком могло б бути: «він зрадив мене на 23 грами», «вона придумала все на 45,2 грама», «він черствий і байдужий на 48 грамів», «вона не знає, чого хоче, на 96,7»…

– Ну що ти, чим живеш, чим дихаєш? – чоловічок у потертих джинсах йде до свого знайомого. Наперекір жвавій юрбі людей. Але йому байдуже. Є такі люди.

Подумалось: якби раптово все, чим дихає цей метушливий потік людей – самотність, злість, розчарування, печаль, смуток – мало ще й свій запах, то дихати було б точно нічим. Хоча, можливо, додали б балансу й свіжості запахи любові, радості, мрій, сподівань, щастя… Хтозна. Чоловік не ризикує. Питає лише в одного. А той замислився…

Падіння каштанів і людських фраз. Осінь. Київські вулиці…

Автор Тамара Куцай