#Жіночі_долі
Їхні історії нагадують змінні кадри діафільмів. Запалюється світло в проекторі – й картинка оживає. І в її відблисках стає помітно, що склянка, яка наполовину порожня у цій лікарняній палаті, насправді наполовину повна.

Оксана. У неї міцні руки, великі плечі й пружні ноги. Таке враження, що вона, вчасно зметикувавши, що в цьому житті можна розраховувати лише на себе, дала установку тілу і воно все правильно зрозуміло. У неї такий яскравий гумор, що цілком могла б розсмішити усіх коміків, а то й стати навіть президентом. Натомість вона шиє одяг та бореться з однією з найтяжчих жіночих залежностей – любов’ю до булочок.

«Він мене прооперував і каже: вам не можна їсти булочок, а можна лише бульйон. А я встала – і в буфет. Дивлюсь: а там смачні такі булочки з корицею, шоколадом, з курагою. Кажу: дайте мені три! А продавець мнеться якось так, дивиться позаду мене і раптом каже: «Ці булочки лише для нашого персоналу, вам можна лиш оце». І – хрясь у мене перед носом кефіром. Я так розізлилась! «Та що ж це у вас тут відбувається?! – кричу. – Як так не можна булочок? Що ж це ви собі дозволяєте?». А потім озираюсь – а там він стоїть, лікар. Я така: «Ой, то я просто поцікавилась, що за булочки, з чим вони…» А сама хапаю кефір та бочком-бочком – і звідти!».

Валерія. Висока статна брюнетка. У неї троє маленьких дітей з різницею в рік і найменшому – нуль, тобто кілька місяців. Головним «ньюзмейкером» усіх її телефонних дзвінків до подруг стає чоловік. І коли вона про нього розповідає – у неї руки в боки, точніше, одна рука, бо іншою вона тримає телефон.
«Він іздєватєль. Каже мені: нащо дітям весь час памперси одягати, можна ж просто в колготах. Каже: а що такого, мама нас трьох виростила і нічого. Почав кудись ходити, став про четверту дитину говорити. Приходить додому – поспав, вийшов, прогулявся й пішов. Каже мені: а чого дитячі речі порошком пахнуть? Їх не можна прати порошком. А мені ж важко. Нічого, ось він мені снився на днях з довгим волоссям, може, розуму набереться. І бабці мої покійні уві сні його так лають! А сьогодні зранку дзвонить і каже: а ти гладиш дітям одяг? Я – так, аякже, гладжу. Він: а де утюг? А я кажу: не знаю, шукай. Мені всі кажуть, ти там попроси, щоб довше в лікарні побути.

Є Бог на світі, все розставляє: кому відпочинок і лікування, а кому – наказаніє. Я приїду і скажу: мені нічого не можна робити, інакше я знову потраплю в лікарню. Бо він уже почав загонятись!»

Автор Тамара Куцай