Моя сім’я – жахливі книгомани, тож я не стала винятком.

Напередодні мені надійшло сповіщення з пошти, що моя книга прибула. Поспіхом накинувши пальто, я побігла за своїм, так би мовити, скарбом. Район, де я живу, можна описати двома словами: затишна набережна та маленька кав’ярня. Тож влітку я проводжу вечори, гуляючи уздовж берега, а в холодну пору – насолоджуюсь кавою.

Отже, забравши нову книгу, я вирішила, що сьогодні саме той «кавовий вечір», адже дощ мене мимоволі загнав у цей затишний куточок.

Замовивши каву, я почала боротися із заклеєною з усіх боків коробкою з пошти. Книгу мені усе ж таки вдалось дістати.

Відкривши першу сторінку, я приготувалась із задоволенням провести декілька годин в одному зі своїх улюблених місць.

Через декілька хвилин відкрились двері та зайшли дві мами з чотирма дуже милими дітками, які, не дивлячись на свій 5-річний вік, дуже гарно розмовляли. Відверто кажучи, я не дуже зраділа, адже де діти, там і шум.

Але нічого страшного, подумала я собі, дістаючи блокнот для записів, який захопила з собою. Не вийшло почитати, то хоча б запишу важливі нотатки.

Проте навколо мене у цей час відбувалась тиха війна. Дві сторони, що вступили у війну: рухомі елементи інтер’єру та діти. Останні крок за кроком одержували перемогу. Інтер’ єр був змінений не суттєво, але все, що можна пересунути та перевернути, було посунуто й перевернуто.

Незалежними сторонами в цій війні були: я, бариста та матусі дітки. Усі скромно та шанобливо мовчали. Війна – справа важлива. Але тут кав’ярня наповнилась криком: “Рооообеееерт!”. Матуся підло здала ім’я одного з «воїнів» та завершила цю битву достроково (через 20 хвилин від її початку), адже «солдат» припустився жахливої помилки: наступив їй на білий кросівок.

Автор Дарина Мозгова