На природі все добре, крім наших людей. Деяких.

Умовивши себе на морозиво, стикаюсь із перешкодою.
З подвійною. Їх двоє. Вони стають по боках і ніби два потужні магніти, рухаються назустріч один одному, в буквальному сенсі увіткнувши носи в вітрину, де морозиво й цінники, і змітаючи все на своєму шляху. Я відступаю.

“Беріть”, – каже мені продавчиня, киваючи на морозиво, за яке я вже розрахувалась.

“Ми ще не вибрали!” – кричить їй у відповідь 45-річна жіночка в червоних туфлях і з червоною сумкою.

“Ми ще вибираємо”,- відлунює їй такого ж віку її супутник із барсеткою, сивий і весь у білому, схожий на жениха.

“Тут є й інші люди”, – але мій аргумент схожий на писк комара вслід ракетам, які стрімко вириваються на орбіту.

…Квіти. Вони схожі на острівець вишуканості й краси. Запах скошеної трави й цвітіння – неймовірний мікс ароматів, який буває лише на початку літа. Свіжий вітер дихає з Дніпра і відчайдушно співають птахи. Я дістаю книгу “Мистецтво збиратися разом” Прія Паркера й починаю читати.
Але тут знову з’являються вони.

Жіночка, стиснувши ліктем сумку, буквально залазить у квіти з криком: “Фотографуй!”. Далі вона присідає, просто миттєво вириває великий пук квітів із корінням, ховає в сумку й швидко йде на фотосесію до троянд.

Але троянді пощастило – вона виросла великим кущем, майже деревом.

Далі жіночка ледь не залазить на березу, не випускаючи з поля зору іншу, керує процесом фотографування: “і ету захопи”. Березам теж пощастило – вона виросли високі й великі.
Піймала себе на думці, що перестала читати, і стала стривожено спостерігати за траєкторією цих двох.

“А ви не знаєте, тут є охорона?”- за якусь мить біля мене зупиняється десятирічна дівчинка в гіпюровій спідничці, косячись у бік куща вишуканих квітів, який ще донедавна був трохи більшим.

В голові миттєво промайнула неприємна здогадка.

“Так, є охорона!” – кажу рішуче.

“А де?” – не вгамовується мала.

“Скрізь. Тут камери на деревах. І взагалі, квіти рвати не можна!”

“Ех…” , – якось сутужно видихає вона, мнеться, смикаючи спідничку, але не вірить мені і чіпляється з таким же запитанням до інших людей.

Може, вона якась родичка тим обом? Ну хоча б дальня?

Ховаю в рюкзак книгу і йду далі.

Автор Тамара Куцай