#Історія однієї зустрічі

Якби ж я тільки знала, що той звичайний літній день подарує мені ті емоції, які я ношу з собою вже 4 роки 5 місяців і 4 дні, я б, мабуть, підготувалась, я б, мабуть, запам’ятовувала кожну деталь, я б, мабуть, зупинила час.

Сьома ранку, субота, якщо відверто – я хотіла спати, але мені треба було вставати і вирушати на шкільні спортивні змагання, тут можна не вдаватися в деталі, і так зрозуміло, що я була «в захваті» від цієї ідеї. Але все ж таки я прийшла на стадіон, моя команда вже зіграла і я чекала на своїх друзів.

Як зараз пам’ятаю місце, де я стояла. Мені здається, пам’ятаю навіть той квадратний метр, положення свого тіла, кут нахилу голови, тепле повітря і шелест вітру, який грався з моїм волоссям. Я прибрала волосся з очей і побачила його – Він стояв і з легкою посмішкою дивився на те, як воно не слухається мене і як мене це злить.

Але та секунда вирішила все і мені вже було все одно, як лежить моє волосся і що відбувається навкруги, ті декілька секунд, коли наші погляди злились, здається, тривали декілька годин, хтось ніби натиснув на кнопку «пауза», а потім мені захотілося натиснути на «репіт».

У той момент в мені перевернулося все, відчуття, яке називають «метеликами», мені здається, що це занадто просте порівняння, але в своїй голові і зараз не можу знайти епітет, який зміг би це описати. А потім все було як в тумані, мене покликали і я пішла з того місця і сіла на трибуни, зрозуміло, що в моїх думках був тільки Він (пізніше геолокація змінилася з думок на серце). Я сиділа і думала, що тільки що сталося, адже я ніколи раніше нічого подібного не відчувала, мене це одночасно лякало, але захват переважував. У цей момент Він підійшов ближче і сів переді мною, сказати, що моє серце шалено билося – не сказати нічого. Він заговорив першим, ми говорили про все, я не помітила, як пройшло дві години, зупинятися не хотілося, але мені треба було вже йти, я отямилася і зрозуміла це, коли до мене підійшла подруга і запитала як звати цього хлопця, на що я відповіла: «Не знаю».

Як би смішно, парадоксально це не було, але ми проговорили 2 години і навіть не познайомилося, тому що імена не мали тоді для нас ніякого значення. Після цього мені все-таки стало цікаво, як же його звати і я вгадала з першого разу, йому вгадати було трішки складніше, тому я просто представилася і сказала, що мені треба йти. Він побіг і знайшов десь шматочок паперу, на якому написав свій номер і дав його мені.

Що було далі – не має значення. Зараз я пишу цю історію, дивлюсь на цей шматочок паперу, а на моєму обличчі така ж посмішка і легеньке тремтіння рук, як і тоді, 4 роки 5 місяців і 4 дні тому, коли я вперше тримала її в руках.

Я більше ні на кого так не дивилася. Мої очі більше нічого такого не бачили.

Автор Аміна Вікован