Літо. Село. Полісся. У період карантинних обмежень сільський туризм вихідного дня із доповненою реальністю у вигляді екологічних натуральних продуктів – досить пристойна опція.

Вона купує в сусідки оброблену тушку домашньої курки і вибудовує плани, що саме можна приготувати. Сім’я сестри (вегетаріанці) якось недружелюбно на все це косяться, але вона намагається на це не зважати: мовляв, кожному своє. Засинаючи, чує, як племінниця Вікуся пропонує викинути куплену курку, але думає, що це їй здалося: все-таки келих випитого холодного фраголіно міг зробити свою справу.

Не здалося. Усвідомлення цього приходить, коли снідає на лісовій галявині малиною та ожиною.

«Як ви можете їсти курку?!» – із підлітковим максималізмом накидається на неї Вікуся (їй 11). Тож руки коле ожина, а гарний сонячний настрій – безкомпромісні слова. Розуміє, що з’їcти тепер відкрито своє м’ясне надбання не зможе і планує сховатись із нею під липу, там зручний дерев’яний столик і лавка.

«О Боже, у холодильник вскочила миша!» – літню тишу сільського ранку із фоновим кукуріканням півня руйнує крик сестри. Миша перелякано носиться між їжею і не збирається вибігати, ігноруючи відчинені дверцята. «Треба кота!» – вирішує сестра і хутко ловить сусідського та запихує його до холодильника. Минає час, а в холодильнику нічого не відбувається. Змерзлі і здивовані, кіт і миша ніби підписали пакт про ненапад. При цьому «операція» відбувається у строгій секретності, аби про це не дізналася Вікуся, яка нізащо не пробачить з’їдену котом мишу.

У ситуацію втручається зовнішній фактор: чоловік сестри витягує з холодильника і кота, й мишу та тихенько відносить їх на вулицю. Відігрівшись і прислухавшись до власних інстинктів, кіт хапає мишу і щодуху несе сусідці на поріг, аби продемонструвати свої мисливські навички. «Нащо ти її сюди приніс?!» – репетує сусідка і виганяє кота з порогу, який тепер уже міцно тримає свою здобич, ніби демонструючи усім своїм єством альтернативу вегетаріанству.

Автор Тетяна Пивовар