Теплі #справжні_історії

«Тісно. Не треба було їхати в годину пік»,- подумав Лука, роздивляючись основних героїв зомбі-«апокаліпсису», які втупилися в телефони. Після декількох хвилин роздумів про нікчемні часи, хлопець перевів погляд вниз. Розбирати характеристику особистості за взуттям, яке вона носить, навіть не дивлячись на обличчя людини, було для нього якимось особливим ритуалом. «Білі, добре начищені, можливо, тому трохи потріскані, старі кеди Найк… Еля»,- пробурмотів, зморщивши лоб, Лука.

Еля, саме так звати дівчину, з якою хлопець познайомився тут же, в Київському метрополітені, рік тому. Вона читала «Механічний апельсин», тоді як у руках Луки була та ж сама книга. Еля посміхнулась хлопцеві, після чого, розповідаючи один одному та слухаючи цікаві історії, вони доїхали до кінцевої, пропустивши свої станції. Коли ж Лука попросив номер дівчини, вона невпевнено відповіла: «Якщо доля – зустрінемося». Тепер, сидячи перед нею, він підвів голову вверх та подивився на її щасливу посмішку, після чого повільно промовив : «Таки доля!».

Він так і не дізнався, скільки годин протягом року вона витратила тут, аби почути ці слова…