Озеро неподалік Києва в оточенні лісу. Поєднання запаху води і хвої роблять цей сонячний день ексклюзивним.

Прошу сімейну пару приглянути за моїми речами і відпливаю на середину водойми.
Повернувшись, дякую, але вони кивають на собачку, який лежить біля рюкзака: «Ось він прийшов стерегти». Пес піднімає голову й пильно дивиться на мене проникливими карими очима й дружелюбно хлопає по землі кучерявим хвостом.

Я віддаю йому половину свого бутерброда, і він, полизавши його трохи (не голодний), вкладається поряд спати.

– Джонні! Джонні! – раптово хтось несамовито верещить над головою і я перелякано підстрибую. Це померанський шпіц Джонні кинувся до мого «охоронця» знайомитись. Жінка в істериці хапає доглянутого песика на руки й відчитує на весь берег: «Ну куди ти побіг? Ну ти що, не бачиш, що це за собака?»

Собака, вклавши голову на лапи, пильно дивиться їм вслід.

Але спокій триває недовго, бо до нього кидається дружити вже представник іншої породи – хаскі. І така ж несамовита реакція господарів з криками та відтягуванням повідка.
І тут пес не витримує, якось несподівано різко підстрибує, підбігає до мене, заглядає в очі, і простягає мені під самісінькі руки свою голову. Я її гладжу, і вигнанець «салонних людей» переможно дивиться на оточуючих, а вони на все це – з цікавістю.

Хочеться прогулятися лісом. І пес дивовижно розуміє мої наміри, схоплюється та біжить вперед. Ніби бувалий провідник, постійно озирається, кидається вбік до красивої лісової зелені, або ж до озера, зупиняється, наче хоче зафіксувати мою увагу на чудових краєвидах і продовжує вести мене далі.

Але вечоріє і пора додому. «Час повертатись», – кажу до нього, і він відразу біжить назад. А я йду за ним просто вражена дивовижною проникливістю собаки. Виходить, я подарувала йому віру в людство, а він мені – прогулянку чудовим лісом.
«Може, його з собою забрати?» – рояться думки по дорозі. Але, коли ми приходимо на місце, собака раптово зникає.

– Скажіть, а цей собака – він чий? – питаю в охоронця.
– Нічий. Я його гоню-гоню звідси, але він постійно приходить, не хоче звідси йти.
– А чого ж ви його проганяєте?
– Мені б самому себе прогодувати. А тут у мене ще четверо котів, – відповідає він.

Уже сівши в машину й від’їжджаючи, бачу, як собака дивиться з-під бесідки мені вслід.
Вільний, гнаний, проникливий, неприв’язаний з неймовірною прив’язаністю до цього місця. Він обирає бути тут.

Автор Тамара Куцай