Я завела її собі, бо думала, що так буде зручніше.

Тепер, коли о 4-й ранку, сідаючи на неї, чепурю себе від вух до задніх лап, – вона чомусь нервує. Я розумію, їй не дають спокою усі її життєві травми.

Коли я байдуже відвертаюся, аби вона поклала щось смачніше за те, що вже лежить у моїй мисці, – вона не помічає. Я розумію, вміла б вона все помічати, то й не була б тепер самотньою.

Коли я не хочу чогось їсти – вона це чомусь якраз мені й купує. Я розумію, їй доводилось обирати не те й не там, от і досі не може зупинитись.

Коли я зазираю до неї в тарілку, аби проконтролювати, що там лежить, – вона чомусь не любить. Я розумію, вона все сама звикла контролювати.

Коли я вже, наприклад, виспалась – вона вкладається спати. Я розумію, її егоїстичність не дозволяє змінити свій графік.

Але от чого я точно не розумію – вона всім каже, що завела собі кицьку!