#справжні_історії

Принцеса – простенька, чарівна й дещо наївна для іноземців, горда княжна – для своїх. Погляд яскравих, розумних очей падає долу у виразі ввічливої покори – і тому виглядає вона сильнішою за весь королівський двір.

Юна Анна Ярославна – гордість свого батька, виплакала всі очі після першої зустрічі з майбутнім чоловіком, аж поки їх не повінчали – після цього вона не плакала більше ніколи. Анні довелося стати ще більш покірною на ще довший час – певно, їхнє враження одне від одного було однаковим.

Чорнила, розмиті сльозами, погано лягали на папір. Вона, маленька княжна з далекого Київського князівства, була нажахана невченістю королівського двору. Тут, казала, люди їдять руками та не можуть читати текстів священних книг, вони не знають недільної бані та носять брудний одяг. Двір відплатив їй тією ж монетою – ще дуже довго Анну Київську вважали відьмою.

Лише після смерті чоловіка Анна Королева Франції змогла навести навколо себе лад, який бачила на Русі. Й певно, що дуже успішно, навіть на думку сучасних людей. Філософ, богослов, католицький святий Петро Даміані написав їй якось листа, здавалося б, з похвалою, однак із таким контекстом – вам би, жіночко, вести себе скромніше: «Слух про ваші чесноти, чудова діва, дійшов до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цьому в дуже християнській державі свої королівські обов’язки з похвальною старанністю і чудовим розумом».

Вона була одружена ще двічі, мала чотирьох дітей, будувала храми, займалася просвітою у Франції, кохала й страждала від цього. Вона написала безліч листів власною рукою, з гордістю підписаних: АНА РЪИНА – Anna Regina – королева Анна.

Автор Марія Місаілова