#київські-історії

Вона йшла через Дніпро. Мостом Патона завдовжки понад півтора кілометри.

У повітрі пахло весною. Якесь незвичайне збудження було від того повітря, і воно створювало радісний щем на душі.

І хоч Марія багато сотень разів це відчувала, проте щоразу було як вперше.

Сьогодні вона не пам’ятала, скільки їй років. Так буває інколи, коли свіжий весняний вітер паморочить розум і, як потужний кондиціонер, здуває все зайве.

– Ма фій! – замість привітання радісно вигукнув Ніколя, який чекав її на розі двох бульварів: Лесі Українки й Марії Примаченко. Він обійняв її за плечі. І в його погляді справжнього цінителя жінок вона побачила оцінку в одинадцять балів за десятибальною шкалою.

Червона, вільного крою сукня підкреслювала її свіжий колір обличчя й гарні стрункі форми тіла. День видався вдалим і їй хотілося розважитись.Обопільна зацікавленість прогнозувала романтичний вечір. Чому ні? – Весна, драйв, червоне вино, молодість …

Він уже другу годину розповідав про себе. Народившись в обплутаній виноградником французькій провінції, цей красивий тридцятирічний брюнет-француз «розплутувався» тут, на гамірній київській вулиці. У Києві всі завжди кудись поспішають, а йому хотілось зупинитись і побути з нею.

Марії ставало нудно. І вино не допомагало. Світ давно вже розділився для неї на сонячний і сутінковий, а чоловіки – на цікавих і нудних. Цьому не було пояснень, лише констатація.

А Ніколя все говорив і говорив, запиваючи розповіді смачним червоним вином та заїдаючи кальмарами в цьому стильному київському ресторанчику в центрі міста.

– Б’єн-б’єн, Марі. За вино і їжу сьогодні я платитиму, хоча зазвичай я цього не роблю. У нас в Європі кожен сам за себе платить. Але за тебе, Марі, я заплачу, – якось вичікувально подивився він у її великі сірі очі та доторкнувся до її каштанового прямого волосся.

– Ні-ні, Ніколя, я сама! – сказала Марія. – Я на кілька хвилин у дамську кімнату, чекай на мене тут.

Розрахувавшись, вона вийшла з ресторану і швидко пішла геть. Ніколя не зміг стати її минулим, бо не став теперішнім.

У київському повітрі завжди неймовірне відчуття свободи! Довжелезний гамірний калейдоскоп різних міст світу не давав і крихти цього відчуття! Саме тому вона щоразу сюди повертається. Воно невловиме, але локатори душі його ловлять. Його можна пити, але напитись ним ніколи не можна. Київ ніколи не буває таким, яким його можна собі уявити. Він завжди буває іншим.

В очі кинулась маленька ювелірна крамничка на бульварі із дорогою червоно-матовою плиткою на вході. Зовсім раптово якось кинулась. Щось загадкове було чи то в яскравій вивісці «Біжутерія», чи, може, ще в чомусь.

Вона увійшла. В крамниці був лише продавець – 40-річний огрядний чоловік із якимись ніби одночасно веселими й сумними очима.

Кільце, яке вирішила приміряти, з величезним, схожим на діамант, камінцем, тішило.

– Я його купую, – сказала, усміхнувшись продавцеві, який дуже уважно спостерігав за її діями.

– Гарний вибір, – сказав він і чомусь голосно уточнив: – 390 гривень!

Далі спакував його в оксамитову червону коробочку у формі серця і якось розгублено сказав наостанок:

– Ми ніколи не знаємо справжньої вартості речей … Нам видається, що знаємо, але насправді – ні, не знаємо…

– До речі, а скільки вам років? – якось несподівано запитав він, коли вона вже відчиняла двері на вулицю.

Озирнувшись та дивлячись прямо йому в очі, вона засміялась:

– Мені? Трохи більше за 100! А вам? – а далі, не очікуючи на відповідь, дуже швидко зачинила двері. Продавець щось казав, але вона вже не чула.

*****

Він лежав у калюжі, старий, кволий, безпорадний. І такий нещасний! Це трапилось на розі бульвара Шевченка і вулиці Терещенківської. А ще він плакав як дитина.

– Заждіть, дідусю, я вам допоможу! – кинулась Марія і почала піднімати його високе, схоже на присохлий стовбур дерева, тіло. І тут раптово її ніби струмом ударило! Що там струмом – усі блискавки світу спрямували їй зараз в голову свій найпотужніший заряд!

Вона його впізнала. Це як відтерти пилюку на старезному дзеркалі і побачити там себе. Впізнала за родимкою на обвислій старечій щоці, за причавленим від великої кількості років тембром голосу, за знайомими, хоч і затуманеними від часу, іскорками в очах.

– Я проведу вас, дідусю! Вам додому? – спитала здавленим голосом, чомусь озираючись. І повела його, не питаючи дороги.

Скільки разів подумки вона проходила цей шлях, знаходячись навіть за тисячі кілометрів звідси! Кохання до високого стрункого брюнета Олега було схоже на одержимість. Ще багато років після того, як він її покинув, вона прокидалась зранку і думала про нього, займалась черговими справами і думала про нього, засинала і думала про нього. Вона ненавиділа себе за це, але все одно думала-думала-думала…

Тепер його квартира була затхлою, обдертою й безрадісною. Кожен квадратний сантиметр немов би кричав про відсутність оптимізму і цікавого розвитку подій.

На стіні висіло фото. Його і Вероніки. А могло б бути фото його і Марії. Могло б, якби він колись цього захотів. Ніколи не могла зрозуміти вибір чоловіків.

– Хто це? – зробила награне здивування.

– Це вона, моя Веронічка. Моє щастя, моя половинка. Померла 10 років тому. І вимкнула моє світло, – в його очах стояли сльози розпачу.

– А ви нікого ніколи більше не любили, лише її? – якось глухо запитала Марія.

– Ні, нікого. Так, були захоплення, але любив лише її. Погано без неї.

– Але чому вона, чому саме вона?! Що в ній такого?! Були ж інші, ви могли й іншу обрати! Невже за цим не жалкуєте?!!! – її голос зараз зірвався на крик.

Вона хотіла колись, щоб він жалкував, щоб він відгриз собі лікті, щоб проковтнув свої вуса, і ще багато чого такого подібного зробив, чорт забирай! Вона до щему в душі хотіла, щоб він жалкував! У неї був супердоказовий аргумент, навіть козир, і вона його зараз витягла:

– Але ж вона старіла, її тіло переставало бути струнким, воно пливло, обличчя покривалось зморшками! Як ти міг це любити?! – вона перейшла на ти, а голос – на крик, але він цього не помітив. Сів на старе облізле крісло й замислився.

– Розумієш, коли любиш, то любиш усе, як є, – ніби не їй пояснював, а собі. – Ти любиш її запах, голос, сміх, характер, звички, навіть дурниці, які вона робить, любиш її зморшки. Це як повітря, не можеш дихати – не можеш жити…А в старості, до речі, вона була такою милою, я любив її ще більше!

Вона швидко вийшла з дверей і вже на східцях навздогін почула: «Дівчино, а я не міг вас випадково раніше десь бачити?».

«Ну от і копирсайся в своїх спогадах, старий ідіоте!» – лаялась про себе, сварилась, плакала, ні, ридала! І бігла по дощу в розхристаному плащі.

– Дівчино, хто тебе образив, чому ти так плачеш? Я можу чимось допомогти? – поряд зупинилось розкішне авто з імпозантним вродливим шатеном.

Це зараз доля кинула їй для втіхи ось такий «цукрозамінник»: «на, втішайся, дорогенька, тобі зараз нелегко, знаю».

– А знаєш, чому я плачу? Я не хочу тебе зустріти через 60 років, старого, обдертого! І не хочу тебе витягувати з калюжі! Їдь звідси геть!

– Я теж не хочу тебе зустріти старою! – швидко кинув молодий чоловік у відповідь.

«Він не знає зараз, що каже», – витираючи сльози, подумала Марія.

«Ненормальна», – якось замислено дивлячись їй вслід, подумав він. І рушив далі своєю дорогою.

*****

– Я не вмію малювати у стилі пролетарського реалізму, не вмію! – тато нервував і ходив кімнатою – майстернею швидкими широкими кроками. – Чому обличчя отих грубих чолов’яг потрібні суспільству, а пейзажі й інші обличчя – не потрібні? Хтось мені це пояснить?! Чому вони вирішили, що 5 кімнат на мою сім’ю із шістьма дітьми – зайві? Я ж їх ні в кого не відібрав, я їх купив. Заробив і купив!

Повз будинок бруківкою хтось швидко протупотів, запхнувши під двері газету. І вона, десятирічна й четверта дитина в родині популярного київського художника, швиденько побігла до дверей, забрала вкинуте й почала читати.

Газет виявилось аж три. Обидві – «Красное знамя», за 4 та 6 січня 1920 року. На першій вкінці виднілось строкате гасло: «Да здравствует единая Всемирная Красная Армия», на другій – безальтернативний заголовок: «Коммунизм или кинематограф». Третя лежала трошки збоку і була датована сьогоднішнім числом – 15 лютого 1920 року. На ній великими літерами було написано щось про царство робітників, але без точної вказівки, де саме воно знаходиться.

Мама відібрала газети й викинула в смітник.

– На, попий краще чаю, тобі потрібно!

– Я вже тричі пила сьогодні твій чай, мамо! Навіщо мені його так багато пити?! – розсердилася Марія, згадуючи трав’яну суміш чебрецю, безсмертника й ще чогось гіркого.

– Треба, моя люба, дуже треба. Цей чай тобі допоможе, ти житимеш довше, ніж ми…, – якось розгублено сказала мати й відчинила цупкі штори.

Сонце увірвалось у простору кімнату й висвітлило всі природні тріщинки на старовинних меблях.

– Вони за нас вирішили, що нам це потрібно! – вказуючи рукою на смітник із газетами і «підмітаючи» долівку своїм довгим платтям, говорила мама. – Тепер вони постійно годуватимуть нас своїми гаслами!

Тоді дитиною вона ще не знала, що саме ці материнські слова й згадуватиме найчастіше, дивуючись, як одна зненацька кинута фраза може означати ледь не все в цьому дивовижному людському світі. Згадуватиме у різних кінцях світу. І в різні часи.

А за вікном погано вдягнені люди, «прив’язані» до транспарантів, наче маріонетки до ниток, горланили пісні та щось викрикували…

Ніч і відстань поступово гасили все.

*****

– Господи, та цьому ж діамантові ціни немає! Нічого подібного я в житті не бачила. Де ти його взяла, Марі? – Софі, паризька подруга – ювелір, антиквар – була бліда як крейда, вертіла кільце в руках і не знала, що з ним робити.

Перші підозри щодо вартості своєї біжутерії у Марії закрались наступного дня в літаку до Парижа, коли сонячне проміння впало на її палець, клонувалось в міріади яскравих сонячних букетів і залило сяйвом салон літака. Тож із аеропорту вона відразу поїхала до Софі.

– Я поверну його туди, де взяла, – забравши кільце, уже від дверей кинула подрузі.

Минув усього тиждень, як вона змогла повернутися з Парижа до Києва, а тут усе разюче змінилось. Перекопана київська вулиця, оповита червоними стрічками ремонтних та будівельних робіт, була наче антиподом тій вулиці, якою вона раніше йшла, коли втікала від Ніколя. Ходити тут було невесело. Крамничка «Біжутерія» була без вивіски й зачинена. Але Марія точно пам’ятала, що купувала прикрасу саме тут.

– Ей, відчиніть! – почала вона якось істерично кричати, гамселити, смикаючи ручку зачинених дверей на себе. – Чуєте, відчиніть! Мені непотрібне те, за що я заплатила стільки, скільки воно не коштує! Я хочу повернути це! – Марія кричала, дивуючи навіть себе. Так почувається ошукана жінка, коли вона не отримує того, на що сподівалась, або ж отримує те, на що не сподівалась, тоді як сподівалась на інше, або щось у цьому дусі.

Погляд зловив згорнутий вчетверо папірець, запханий за замок. Дівчина його розгорнула. На ньому від руки було написано: «Ти хочеш знати, чому я це зробив? Тоді приходь сюди через 100 років! Я призначаю тобі зустріч і все поясню».

Не озираючись, вона швиденько пішла звідти. Й пройшовши вниз бульваром, пірнула в метро.

Для того, щоб зрозуміти, як люди переживають невдачі, варто подивитись, як вони реагують, коли перед їхнім носом зачиняються двері.Кремезний чолов’яга, якому не вистачило буквально секунди, щоб вскочити за нею у вагон, враз перетворився на згусток агресії й ненависті, який ніби приліпився навздогін до дверей.

«Господи, де я це вже бачила?!» – і подібно до того, як вагон від’їжджав від платформи, пам’ять Марії наближала її до того жахливого епізоду, коли вона, 18-річна, із зібраною поспіхом валізою і залита сльозами після смерті вбитих своїх рідних, в останній момент стрибає у потяг, який довезе її до кордону і доправить в інше життя. А на пероні їх лишиться троє – тих, хто її переслідував і не встиг наздогнати. Якихось зовсім однакових людей-функцій, в темних плащах і капелюхах. Вони були схожі на недолугі браковані коржі. Їх поглинав морок. Лише на зачинених дверях – відбитки їхніх пальців, схожі на сліди злості. Але й «коржі», і їхня злість зникнуть буквально за рогом. Прожити багато десятків років – просто ніби повернути за ріг. Вона це точно знала.

*****

Ранок у Києві – зовсім не такий, як де-інде. Тут велелюдні натовпи людей – ніби учасники відчайдушного квесту за щастям. За тим усім якось мудро й спокійно споглядають голуби, а аромат каштанового цвіту ніби навіює: «Ой, ну що ви ото всі? Розслабтесь…»

Марія любить ковтнути ранкову метушню міста, йдучи у свій офіс –PR-агенцію «Кальмар», розташований неподалік Золотих Воріт.

Чому «Кальмар»? Бо в своїх клієнтах іноді бачить те (звісно ж, у переносному сенсі), що є й в оцих створіннях: здатність змінювати забарвлення; кілька сердець, під’єднаних до головних щупальців, що й забезпечує їм регенерацію.

Людські мімікрія й пристосуванство ніколи не переставали її дивувати. Як, власне, й інше – вперте стрибання на граблі: спочатку тим, хто доривається до влади, здається, що вони схопили Бога за бороду, а потім з’ясовується, що насправді – їжака за зад.

Ось із такими різними думками йшла Марія в свою улюблену кав’ярню на Ярославовім Валу.

Їй звідки було знати, що далі події закрутяться ланцюгом однакових, але ніби перевернутих у різні боки, слайдів?

Раптово на неї хтось налетів збоку і потягнув за сумку, намагаючись відібрати. Блискавична реакція Марії збила з пантелику зловмисника, і він, отримавши удар ліктем у бік, чимдуж побіг далі. Якби в нього був хвіст, то він обов’язково б його підібгав. При цьому зовсім поряд стояли поліцейські. Але на подію ніяк не реагували – робили селфі.

У кав’ярні замовила подвійне еспресо – хотіла заспокоїтись. Офіціантка принесла каву досить швидко, і так само швидко ледь не вилила на неї, бо поспішала зробити селфі та запостити його в інстаграм закладу, демонструючи багатолику дружелюбність до клієнтів.

«Який неймовірний день сьогодні!» – подумала Марія і, різко вставши, попрямувала до виходу. Але, перечепившись за швабру, якою перегородила прохід прибиральниця, яка теж робила селфі, впала на руки рудому чолов’язі, який ошелено заверещав: «О, давайте я з вами зроблю селфі і підпишу: «Ось таке щастя впало в понеділок мені з неба!» Відштовхнувши його, Марія швидко вийшла.

«Селфі, суцільне селфі, ненавиджу селфі! Увесь світ – селфі!», – думала вона, відкриваючи офіс. Погляд звично ковзнув табличкою із зображенням логотипу компанії – розлогого дерева, намальованого в стилі графіки на фоні Софії Київської. Колись такий малюнок вона бачила у свого батька, любила його роздивлятися, але потім картина кудись зникла.

Вона зайшла в кабінет, сіла за стіл, увімкнула камеру в переговорній. Там зараз сидів в очікуванні її черговий клієнт. День, як, власне, і тиждень розпочинався сеансом марнославства.

*****

– Тут ваша прабабуся? Це ж треба, як ви на неї схожі! Ну просто викапана ви! Справді одне обличчя! – юнак у фотомайстерні був украй здивований. Він збільшував фото, дивився на Марію, знову збільшував, і знов дивився.

– Послухайте, юначе, а, може, то я? – грайливо запитала Марія.

– Як це? Але ж це неможливо!

На цьому фото були всі. Її тато, трохи змарнілий, обличчя в тривожному передчутті. Її мама, сповнена, як завжди, шляхетності й шарму, яких з її постави та обличчя не змогли стерти навіть роки голодних поневірянь. Її сестри й брати. І вона. Днів, коли вони ще побудуть разом, лишалося зовсім мало. Ці дні Марія запам’ятає на все життя: в деталях, фразах, поглядах і настановах. З цими днями їй доведеться прожити ще багато днів, років і десятиліть. Обігнути не раз земну кулю. З ними їй доведеться жити завжди.

Раптом різко відчинилися двері і до фотосалону зайшов молодий чоловік. Високий, кароокий, красивий і впевнений. Він підійшов і став поряд із Марією, щоб і собі зробити замовлення. І тут її зненацька ніби струмом ударило. Це було зовсім нове відчуття. Це як неочікувано висвітлити безпросвітну темряву величезним прожектором світла. Це як після довгого сну прокинутись. Це як виплисти на сушу з розривної морської течії. У руках він тримав якесь вицвіле чорно-біле фото і простягнув його хлопцеві для цифрової обробки.

– Як?! Та це ж ви! Це ваш прадідусь? Ви копія його! Ось поряд з вами вже стоїть копія своєї прабабці! А тепер ще й ви!

Чоловік уважно подивився Марії в очі. Вона йому тепло усміхнулась.

– Слухайте, що тут сьогодні відбувається?! – Юнак зблід і видавався безпорадним. Він дивився то на Марію, то на хлопця, то на їхні фото, і швидко кліпав очима. Йому здавалося, що він сходить з розуму. Він боляче вщипнув себе за вухо.

Марію ж здивувало інше. На задньому фоні на фото, яке приніс цей неймовірно привабливий чоловік, була татова картина. Та, котру вона шукала й не могла знайти. Котру носила в своїх спогадах як родинний амулет. Котру навіть зробила логотипом для свого «Кальмара». Так, без сумніву, то було їхнє дерево.

– Послухайте, вибачте, звичайно, але ота картина… На вашому фото… Де вона? Ви нічого про неї не знаєте? – запинаючись, наче школярка, несміливо глянула йому у вічі.

І – доторкнулась до його руки. Щось таке із нею зараз відбувалось, щось некероване, неусвідомлене, чого й усвідомлювати не хотілось. Схоже, з ним було те ж саме. Так буває, коли ви нарешті зустрічаєте того, кого дуже давно чекали. Він підійшов ближче і обійняв Марію:

– Вона у мене, ваша картина. Я вам її віддам.

Юнак-фотомайстер, вирячивши очі, дивився на них, махав головою, наче збиваючи пелену з очей, потім з усієї сили вщипнув себе за друге вухо і– знепритомнів.

Вони йшли київськими вулицями, упереміш з бруківкою та асфальтом,взявшись за руки та тримаючи в руках свої чорно-білі фото. Фото, на яких темне – лише для того, щоб відтінити світле. То піднімались пагорбами, то знову спускались. Київські вулиці – вони такі. Ніколи не знаєш, що саме тут побачиш та кого зустрінеш, і скільки насправді років тому Комусь. А рельєф міста – це як рельєф життя…

Автор Тамара Куцай