#справжні-історії

Пилип Орлик — генеральний писар Війська Запорозького. Перший політичний емігрант в українській історії, гетьман України, а також бароковий поет. Мав величезний дар оратора. Був правою рукою Івана Мазепи. Створив першу європейську Конституцію, а, по суті, й першу у світі.

Проте світовій громадськості якось важко віриться у першість України в цьому питанні. Звісно ж, визначні речі можуть робити тільки представники економічно та політично сильних країн. Але, на щастя, крім економіки й політики, існують ще факти.

Так, критики стверджують, що Конституція не може бути українською, бо в ній жодного разу не згадано слово «Україна». Тоді, наприклад, усі документи, у яких згадується Галлія, то не про Францію, а про когось… когось іншого. А кого – невідомо.

Проте в офіційному перекладі Конституції Пилипа Орлика, яку кожен може прочитати на сайті Верховної Ради, Україна згадується шість разів. Та з перекладом все зрозуміло. Він же український. А що оригінал?

Виявляється, оригіналів існує декілька. Перший — скорочений, написаний латиною (зберігається у Національному архіві Швеції). Слово «Україна» там вжито вже в першому реченні. Другий — скорописний староукраїнський варіант знайшли в московських архівах. Проте навіть там можна неодноразово натрапити на слово «Україна». Тож марення про те, що в українській, найдавнішій в Європі Конституції жодного разу не вжито слово «Україна» є відкритою брехнею. Таке іноді трапляється, якщо замість інформації суспільство отримує маніпуляції.

Крім двох вище наведених текстів української Конституції, є ще латиномовний повний текст, який зберігається у Швеції. Він має назву «Договори і конституції прав і вольностей Війська Запорозького». З цього випливає наступний аргумент проти першої української Конституції. Типу це не основний закон держави, а просто договір Пилипа Орлика з Військом Запорозьким.

Так, раніше слово «конституція» означало саме договір. І тільки набагато пізніше, коли демократичні ідеали, які вже не одну сотню років існували в козаків, досягли й решти світу, слово «конституція» стало багатозначним. А чим же є текст Пилипа Орлика? То це договір чи все ж Конституція? Відповідь на це питання дасть лише аналіз змісту, а не перепалки навколо етимології слова.

Конституція Пилипа Орлика — це дійсно договір з Військом Запорозьким, яке було зовсім не військовою організацією, а скоріше державницьким представництвом цілої країни, яка займала південну частину України. Про це можна прочитати у спогадах останнього очевидця тих часів та останнього козака Микити Коржа, який чітко описує усі ознаки державності козаччини. Чому ж ми цього не знаємо й досі уявляємо Запоріжжя як безлюдні степи з розгульним козацьким військом? А тому що одне діло, коли Російська імперія заселяє «безлюдні степи», і зовсім інше, коли відбувається окупація цілої країни.

Військо Запорозьке чинило супротив окупантам. Після смерті Мазепи виникла необхідність засвідчити, що Пилип Орлик, щойно обраний гетьман, дійсно на боці України. Так виник текст Конституції, де чітко прописано концепт московської загрози. А ще…

Гарантія територіальної цілісності України, а також вибір гетьмана та старшин, а не призначення чи успадкування цих посад. Гетьман не має абсолютної влади. Законодавчим органом є Загальна Рада, без рішення якої будь-які ініціативи державця не мають сили. У Конституції описаний і орган виконавчої влади — Генеральна Рада, очолена гетьманом. Прописаний і механізм критики гетьмана. Судочинство забезпечуватиме Генеральний військовий суд. Скарбницею держави займатиметься генеральний підскарбій — виборна посада. Столицею буде Київ.

Отже, ми маємо регулювання діяльності законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. Що, власне, й описує будь-яка Конституція. Є ще характеристика системи податків та пільг. Наприклад, вдови-козачки або ті, у кого чоловік у поході, не платили податків. Прописані в Конституції й антикорупційні закони. Усе це мало нагадує звичайний договір.

Та все ж неправди навколо Конституції Пилипа Орлика залишається ще дуже багато. Але, на щастя, є ще факти, з якими може ознайомитися кожен, хто цього бажає.

Автор Тетяна Ловейко