#Історія про весну

На київських пагорбах відчайдушно верещать птахи. З одного боку – календарна весна, і з-поміж хмарин відповідально пробивається сонце, з іншого боку – самодурство зими, заморозки й періодичні заметілі.

– То розрахуйте вже мене, будь ласка, – кажу у м’ясній фермерській лавці продавчині, яка, кинувши недбало мої котлети й сир, переключається на обслуговування імпозантного красивого чоловіка, який стоїть у черзі позад мене.
Вона підсовує мені термінал, не зводячи очей з чоловіка, а він, впевнено посміхаючись, просить м’яким котячим голосом вибрати йому стегно для шашликів. Продавчиня хутко кидається вибирати, ніби зараз той момент, коли здійснюється вибір грандіозного щастя.

– Слухайте, то віддайте вже мої котлети! – настирливо прошу я, бажаючи отримати те, за що заплатила, і відчувши себе певним чином “дискримінованою” в якості покупця. Хоча й розумію, що навряд чи вона навмисно це робить. Її поведінка – якраз випадок несвідомого чи підсвідомого.
І все б нічого, якби буквально кілька годин тому я не зіткнулась із такими ж проявами в кількох інших магазинах.

– Ви знаєте, щось таке відбувається! – каже в перукарні моя майстриня. – Усі жінки зараз кинулись кардинально себе змінювати: блондинки раптово перефарбовуються на брюнеток, брюнетки – на блондинок. І, що цікаво, ті, хто має довге волосся, почали різко стригтися коротко. Я їх від цього відмовляю, але вони не слухаються. Навіть не знаю, як це пояснити…
А що тут пояснювати – весна…

Автор Тамара Куцай