#модні-історії

Не варто сумніватися, що мода існує стільки ж, скільки існує людство. Модні течії давнини були, звісно, більш сталими, ніж у новітні часи. Наприклад, у Месопотамії та Давньому Єгипті мода змінювалася у десятки разів повільніше, ніж у Франції XVI – XVIII ст., і в сотні разів повільніше, ніж у новітні часи. Значне прискорення розвитку моди почалося з XV ст. під впливом епохи Відродження. Кожен новий художній стиль (чи то візантійський, чи ренесанс, бароко або модерн, тобто будь-який) завжди найшвидше та найяскравіше відтворювався в архітектурі та моді. Вже потім, з часом, його характерні риси проявлялися в образотворчому та прикладному мистецтві, музиці, літературі.

Мода Київської Русі поділяється на два великі періоди – дохристиянський та християнський.

За язичництва основу чоловічого та жіночого одягу слов’янських племен становила довга льняна, конопляна чи вовняна (залежно від пори року та географічного положення) сорочка, яка вважалася другою шкірою людини. Кроїли її з одного полотнища. Рясно вишивані комір, рукава та поділ вважалися оберегами від злої сили, а ще – ведмежі та вовчі ікла, дзвіночки на одязі, різноманітні фігурки в якості амулетів. Прикрасами із золота, срібла, міді, дорогоцінних каменів та перламутру зазвичай доповнювали своє вбрання як жінки, так і чоловіки .

Довгі рукава жіночої сорочки діставали б землі, якби не збирались у гармошку багатьма скляними або бронзовими браслетами. Під час свят їх знімали, і жінки танцювали, спустивши рукава «спустя рукава». Так і дійшов до нас вислів – працювати «спустя рукава», що, звісно, неможливо, зважаючи на їх довжину.

Зверху сорочки жінки вдягали на пояс кілька великих шматків незшитої картатої тканини на кшталт спідниці, яка називалася поньова.

Верхнім одягом заможних людей був такий собі довгий плащ під назвою корзно, а в зимові морози чоловіки вдягали кожух – шубу хутром усередину (на кшталт дублянки).

Найпопулярнішим взуттям вважалися м’які черевики з вузьким носом та без підборів, які звалися поршні. Схожу форму мали й чоботи. Але найпоширенішим взуттям були все ж таки ликові постоли.

Костюм тих часів був дуже закритим. Оголеність якихось частин тіла пов’язувалась із незахищеністю, слабкістю людини перед силами зла. Жіночий одяг не давав жодної можливості побачити обриси фігури, а обличчя та шию «захищав» товстий шар косметики. Кисті рук (через них, як вважалося, можна наслати порчу) ховали у довгих рукавах сорочки та про всяк випадок теж вкривали шаром білил.

Наші предки неабияк цінували огрядність, яку асоціювали з фізичною силою та здоров’ям. Ознаками краси в ті часи вважали чисте рум’яне обличчя, ясні очі, густі брови. Вже тоді жіноцтво активно, а часто й надмірно, користувалося декоративною косметикою, що не залишилося поза увагою іноземних гостей та вітчизняних літописців.

Мода Київської доби християнського періоду формувалася значно складніше. На її розвиток впливали три головних фактори: язичницька дохристиянська традиція, західна (мається на увазі римська) та східні – візантійська і монголо-татарська.

Римська історія налічує тринадцять віків, і майже суцільно це історія завоювань. У підкорених народів римляни запозичували не лише культуру, а й зручний і гарний одяг. У кельтів вони перейняли фасон солдатського плаща з грубої вовни, у галлів – туніку й чоловічі штани. До речі, штани спершу викликали лише усмішки та відверте кепкування, бо це був нечуваний «авангард», своєрідний виклик традиціям. Але виявилось, що штани дуже зручні для їзди верхи, і римська кіннота вже не змогла від них відмовитись.

У суспільстві існували непохитні традиції щодо використання деяких кольорів в одязі. Так, шафрановий та зелений вважалися виключно жіночими, а використання їх у чоловічому вбранні свідчила про нетрадиційну сексуальну орієнтацію.

Наявність пурпурових кольорів в одязі була прерогативою сановників. Втім, цілком пурпурові шати міг постійно носити виключно імператор і ніхто інший.

Взуття імператора теж було пурпуровим, а вираз «взути пурпурові черевики» означав посісти трон. Носіння пурпурового взуття кимось іншим вважалося за державну зраду і могло коштувати життя.

Аристократи носили червоні (але не пурпурові) черевики із чорними ремінцями та срібними пряжками, решта – з чорної шкіри без жодних прикрас.

Солдати і мандрівники взували так звані «каліги» – високі чоботи з грубої шкіри. Імператор Калігула одержав у дитинстві своє прізвисько «чобіток» саме від солдат. Звідси ж і давньоруська фольклорна назва мандрівників – «калики перехожие».

Традиційно римським чоловічим вбранням була тога – дуже великий шмат тонкої вовни завдовжки шість і завширшки два метри. Вона вважалася урочистим офіційним одягом. Тога була білою у пересічних римських громадян, цілком пурпуровою – в імператорів, білою з ширшою пурпуровою смугою – у сенаторів, з вужчою – у вершників.

Римські полководці часто йшли у бій в одній лише тозі попереду війська, захищеного обладунками з товстої шкіри та заліза. Це було проявом особистої мужності, презирства до смерті, а також віри у містичні якості тоги, наявність в її складках захисного поля.

Пізніше під тогу стали вдягати запозичену в галлів туніку – своєрідного крою сорочку з короткими рукавами чи без них. Її носили виключно з поясом, хоча під тогою його взагалі-то не було й видно. Втім з’являтися на людях без поясу вважалося вкрай непристойним, як і в дохристиянській Русі.

Туніку носили як чоловіки, так і жінки. Заміжні жінки на туніку вдягали столу – драпірований одяг, схожий на тогу в чоловіків, а на столу – ще й паплу – довге і широке покривало. Незаміжні жінки обходилися кількома туніками одягнутими одна на одну. До речі, в холоди багато людей одягали дві чи три туніки водночас. Відомо, що хворобливий імператор Октавіан Август часто мерз і тому взимку носив чотири туніки, а вже зверху – традиційну вовняну тогу. Згодом римляни, крім вовняних тканин, почали використовувати бавовняні та більш тонкі, схожі на шовк.

Починаючи з VII сторіччя, законодавцем у моді стає Константинополь. Імператор Костянтин VII Багрянородний у своєму Придворному статуті дає точний опис костюмів василевса (імператора) та вельмож тринадцяти ступенів. Одяг і взуття чиновників суворо регламентувались і різнилися за кольорами згідно із субординацією. Забарвлений у пурпурові відтінки шовк знову ж таки був привілеєм імператорської родини та вищого сановництва. Але якщо язичницький Рим віддавав перевагу радісно-тріумфальному червоному пурпуру, то християнський Константинополь вбирався у пурпур трагічних відтінків – аметистового (фіолетового) та синього з багряними відблисками у складках. Синій колір ототожнювався з божественною силою. Звідси синій одяг Христа, Богоматері та Апостолів на багатьох іконах. Право ставити підпис синіми чорнилами мали лише вищі титуловані особи, діти та родичі імператора, а пурпуровими чорнилами – лише він сам, бо червоний – це колір крові Христа.

Фасони візантійського одягу здебільшого були запозичені у римлян і мали лише інші назви. Суто візантійським надбанням у розбудові «модної справи» став лорум – частина урочистого одягу імператора, яка потім у вигляді опліччя-барми прикрашала парадний одяг київських князів, а згодом і російських царів.

Після візантійсько-іранських війн для їзди верхи починають носити каптани, перейнявши цю моду від вершників-кочовиків. З Візантії – мода на каптани приходить у Київську Русь, а потім і в Московію.

У Візантії чоловіки починають вже масово носити брюки, і навіть з’являється професія брючника – майстра з їх пошиву. Для жінки стає неможливим ходити простоволосою, тому невід’ємною частиною жіночого вбрання стає покривало, здебільшого шовкове.

До речі, ще за часів Римської імперії фунт (400 грамів) шовку коштував фунт золота. Протягом багатьох віків секретом вироблення шовкової тканини володіли виключно китайці та охороняли його, як зіницю ока, зважаючи на те, що було багато країн, охочих заволодіти їм. І саме візантійці таки вкрали в китайців «шовкову технологію» завдяки справжнісінькому промисловому шпіонажу. Спершу монах-шпигун вивіз з Китаю насіння тутового дерева, сховане у бамбуковій палиці, а коли деревця виросли, у той же спосіб доставив у Константинополь кокони шовкопряда. Вже у VI ст. Візантія почала виробляти власний шовк, а з часом перетворилася на світовий центр виробництва та експорту шовку.

Візантійці запровадили й моду на хутра, які стали предметом особливої розкоші. Ані до, ані після Візантійської імперії в оздобленні одягу та інтер’єрів не використовували таку безліч золота та коштовного каміння. Як свідчать літописи, це було схожим на райське сяйво. Урочистий одяг візантійського священства став і, до речі, залишився каноном святкового вбрання служителів Православної церкви. Хіба що золота та коштовностей з часом поменшало.

Запровадження у Київський Русі християнства візантійської традиції сприяло не лише формуванню нових духовних ідеалів. Від Візантії успадкували й традиції будівництва храмів, іконопису, мозаїки та фрески, а ще – канони костюму.

Костюми знаті демонстрували пристрасть до важкого довгого одягу з оксамитових, парчевих та шовкових тканин. Невід’ємною частиною парадного вбрання були дорогоцінні опліччя-барми.

З християнством прийшло на Київську Русь і поняття «чин», яке суворо регламентувало поведінку людини. «Чину» приписували божественне походження. Будь-яка подія – від придворної церемонії до вечері простого селянина – мала свій «чин». Був, наприклад, «чин вінчання на князівство», «чин весільний» та інші. За «чином» слід було рухатися неспішно, розмовляти тихо, дивитися прямо, триматися спокійно і гідно. Сміятися дозволялося тільки у товаристві рівних, неголосно, не відкриваючи широко рота. Сміятися у присутності слуг та дітей вважалося повною втратою гідності.

Чинний одяг – довгий та просторий, за фасонами був однаковий для всіх верств населення. Але відмінність у його вартості сягала сотень і тисяч разів. Вельможні люди шили із дорогоцінних тканин з коштовним оздобленням, а бідні – з домотканого полотна.

І чоловічий, і жіночий одяг налічував багато шарів . І обов’язково хоча б один із них мав бути підперезаним, як в дохристиянській Русі та Давньому Римі. Відсутність поясу вважалася поганою ознакою і до того ж великою непристойністю.

Дуже модними були коштовні прикраси. Чоловіки захоплювалися золотими та срібними гудзиками, перлинами, коштовним камінням, сережками, перстнями, брошками, пряжками. Годі вже й казати про жінок.

Друга хвиля східного впливу у моді прийшла під час монголо-татарської навали. У цей час від східних халатів розповсюдився розпашний одяг. Раніше наші пращури одягали вбрання лише через голову. Зі сходу прийшла й мода на високі підбори для чоловіків та жінок. Такі назви, як сарафан, каптан (кафтан), халат, мають суто східне походження. До речі, спершу сарафан носили лише чоловіки, і лише після XIV ст. він став частиною жіночого гардеробу.

З хутра у Київській Русі особливо цінувалися соболь, бобер та чорнобура лисиця. Світле хутро вважалося жіночим, темне – чоловічим. Шуба була найбільш почесним одягом. Заможні люди мали по кілька шуб на різні випадки.

Для виправдання розкішного вбрання, дещо несумісного з християнською мораллю, тодішні багатії винайшли досить зручну формулу «все бо есть лепо–имети чин благой», що означає «все прекрасне невіддільне від благодаті».

А отже, і одяг теж.

Автор Олена Букраба

Story in English:

The History of Fashion in Kyivan Rus

There is no doubt that fashion has existed for as long as humanity itself. Fashion trends in antiquity were, of course, much more stable than in modern times. For example, in Mesopotamia and Ancient Egypt, fashion changed dozens of times more slowly than in France of the 16th–18th centuries, and hundreds of times more slowly than in the modern era. A significant acceleration in the development of fashion began in the 15th century under the influence of the Renaissance. Each new artistic style (whether Byzantine, Renaissance, Baroque, or Art Nouveau — any of them) was most quickly and vividly reflected in architecture and fashion. Only later did its characteristic features appear in the visual and applied arts, music, and literature.

The fashion of Kyivan Rus is divided into two major periods: the pre-Christian and the Christian.

During pagan times, the basis of both men’s and women’s clothing among the Slavic tribes was a long shirt made of linen, hemp, or wool (depending on the season and geographic location), which was considered a person’s second skin. It was cut from a single piece of cloth. The richly embroidered collar, sleeves, and hem were believed to serve as protection against evil forces, as did bear and wolf fangs, bells sewn onto garments, and various figurines used as amulets. Both men and women complemented their outfits with decorations made of gold, silver, copper, precious stones, and mother-of-pearl.

The long sleeves of a woman’s shirt would reach the ground if they weren’t gathered accordion-style with many glass or bronze bracelets. During festivities, women removed the bracelets and danced with the sleeves hanging loose — “spustya rukava” (with sleeves down). This gave rise to the expression “to work carelessly” or literally “with sleeves down,” which, of course, was impossible given their length.

Over the shirt, women wore several large pieces of unsewn checkered fabric belted at the waist, resembling a skirt, called a ponova.

The outerwear of wealthy people included a long cloak called a korzno, while in the frosty winters, men wore a kozhukh — a fur coat turned inside out (similar to a sheepskin coat).

The most popular footwear consisted of soft shoes with narrow toes and no heels, called porshni. Boots had a similar shape, but the most widespread footwear were still bast shoes (postoly).

Clothing of that time was very modest and concealing. Exposed parts of the body were associated with defenselessness and weakness against evil forces. Women’s clothing gave no opportunity to see the contours of the figure, while the face and neck were “protected” with a thick layer of cosmetics. The hands (believed to be channels for casting curses) were hidden in long sleeves and often covered with white paint as an extra precaution.

Our ancestors greatly valued corpulence, associating it with physical strength and health. Signs of beauty at that time included a clear, rosy face, bright eyes, and thick eyebrows. Even then, women actively — and often excessively — used decorative cosmetics, which did not escape the attention of both foreign visitors and local chroniclers.

Fashion in Kyivan Rus during the Christian period developed in a much more complex way. Three main factors influenced its evolution: the pagan pre-Christian tradition, Western (meaning Roman), and Eastern — Byzantine and Mongol-Tatar.

Roman history spans thirteen centuries, and much of it is the story of conquests. From the peoples they subdued, the Romans borrowed not only elements of culture but also comfortable and attractive clothing. From the Celts they adopted the design of the soldier’s cloak made of coarse wool; from the Gauls — the tunic and men’s trousers. Interestingly, trousers at first provoked only ridicule and outright mockery, as they were an unheard-of “avant-garde,” a challenge to tradition. However, trousers proved extremely practical for horseback riding, and soon the Roman cavalry could not do without them.

Roman society held firm traditions regarding the use of certain colors in clothing. Saffron and green were considered exclusively feminine colors; if worn by men, they signaled an unconventional sexual orientation.

The presence of purple in clothing was a prerogative of high-ranking officials. Still, entirely purple garments could be worn only by the emperor and no one else.

The emperor’s footwear was also purple, and the phrase “to put on purple shoes” meant ascending the throne. Anyone else wearing such shoes was committing treason and could pay with their life.

Aristocrats wore red (but not purple) shoes with black straps and silver buckles, while everyone else had plain black leather shoes without decoration. Soldiers and travelers wore so-called caligae — high boots made of coarse leather.

The traditional Roman male garment was the toga — a very large piece of fine wool, six meters long and two meters wide. It was considered ceremonial, official clothing. The toga was white for ordinary Roman citizens, completely purple for emperors, white with a broad purple stripe for senators, and with a narrower stripe for equestrians.

Roman generals often went into battle wearing only a toga, ahead of their army protected by leather and iron armor. This was a display of personal courage, contempt for death, and also belief in the mystical properties of the toga, whose folds were thought to provide a protective field.

Later, the tunic borrowed from the Gauls — a shirt-like garment with short or no sleeves — began to be worn under the toga. It was always worn with a belt, even though it was invisible beneath the toga. To appear in public without a belt was considered extremely indecent, just as in pre-Christian Rus’.

Both men and women wore tunics. Married women wore a stola — a draped garment resembling the male toga — over the tunic, and over the stola a palla — a long and wide cloak. Unmarried women managed with several tunics layered on top of each other. In cold weather, people often wore two or three tunics at once. It is known that the frail Emperor Octavian Augustus often felt cold and in winter wore four tunics, with the traditional woolen toga on top. Over time, the Romans began using cotton and finer fabrics resembling silk in addition to wool.

From the 7th century onward, Constantinople became the lawmaker of fashion. Emperor Constantine VII Porphyrogenitus, in his Book of Ceremonies, gave a precise description of the costumes of the basileus (emperor) and courtiers of thirteen ranks. Clothing and footwear of officials were strictly regulated and differed by color according to hierarchy. Silk dyed in shades of purple was once again the privilege of the imperial family and high dignitaries. But while pagan Rome favored a triumphant, joyful red-purple, Christian Constantinople dressed in tragic purples — amethyst (violet) and blue with crimson reflections in the folds. Blue was associated with divine power, which is why Christ, the Virgin Mary, and the Apostles are often depicted in blue garments on icons. Only the highest-ranking nobles, the emperor’s children, and relatives had the right to sign documents in blue ink, while purple ink was reserved for the emperor himself, since red symbolized the blood of Christ.

The styles of Byzantine clothing were largely borrowed from the Romans and merely had different names. A distinctly Byzantine contribution to the “fashion business” was the lorum — part of the emperor’s ceremonial attire.

After the Byzantine–Persian wars, people began wearing kaftans for horseback riding, having adopted this fashion from nomadic horsemen. From Byzantium, the kaftan trend spread to Kyivan Rus and then to Muscovy.

In Byzantium, men began to wear trousers en masse, and even a profession of trouser-maker (bryuchnik) appeared. For women, going bareheaded became unacceptable, and veils, most often made of silk, became an indispensable part of their dress.

By the way, back in Roman times, a pound (400 grams) of silk cost a pound of gold. For centuries, the secret of silk production was guarded exclusively by the Chinese, as many nations longed to acquire it. It was the Byzantines who eventually stole the “silk technology” through true industrial espionage. First, a monk-spy smuggled mulberry tree seeds out of China, hidden inside a bamboo cane. When the trees grew, he transported silkworm cocoons the same way to Constantinople. By the 6th century, Byzantium was producing its own silk, and in time, it became the world’s center of silk manufacturing and export.

The Byzantines also set trends in furs, which became a particular luxury item. Neither before nor after the Byzantine Empire was so much gold and so many precious stones used in decorating clothing and interiors. Chronicles describe this brilliance as resembling a paradise glow. The ceremonial attire of Byzantine clergy became — and still remains — the model for festive vestments in the Orthodox Church. The only difference is that over time the amount of gold and jewels decreased.

The introduction of Christianity in Kyivan Rus via Byzantine tradition fostered not only the development of new spiritual ideals. From Byzantium, Kyivan Rus also inherited traditions of church construction, iconography, mosaics, frescoes — and costume canons.

The attire of the nobility demonstrated a passion for long, heavy garments made of velvet, brocade, and silk. Precious barmy were an essential part of ceremonial dress.

With Christianity also came the notion of “chin” (rank or order), which strictly regulated behavior. Chin was believed to have divine origin. Every event — from a court ceremony to a peasant’s dinner — had its own chin. For example: chin of coronation, wedding chin, and so on. According to chin, one had to move slowly, speak softly, look straight ahead, and behave calmly and with dignity. Laughter was permitted only among equals, quietly, without opening one’s mouth wide. Laughing in the presence of servants or children was considered a total loss of dignity.

Ceremonial clothing was long and spacious, with similar cuts across all social classes. The difference lay in its cost, which could vary by hundreds or even thousands of times. Nobles wore garments made of precious fabrics with costly adornments, while the poor used homespun cloth.

Both men’s and women’s clothing consisted of many layers (like a “matryoshka doll”). At least one of these layers always had to be belted, just as in pre-Christian Rus and Ancient Rome. The absence of a belt was seen as a bad omen and a serious indecency.

Jewelry was highly fashionable. Men admired gold and silver buttons, pearls, gemstones, earrings, rings, brooches, and buckles — and needless to say, women were even more devoted to adornments.

The second wave of Eastern influence in fashion came during the Mongol-Tatar invasion. At this time, open-front garments spread under the influence of Eastern robes. Previously, our ancestors had worn clothes that were pulled over the head. From the East also came the trend of high heels for both men and women. Names like sarafan, kaftan, and khalat have purely Eastern origins. Interestingly, the sarafan was initially worn only by men, and it became part of women’s clothing only after the 14th century.

In Kyivan Rus, the most valued furs were sable, beaver, and silver fox. Light-colored fur was considered feminine, while dark fur was masculine. The fur coat was the most prestigious garment, and wealthy people owned several for different occasions.

To justify their lavish attire, which somewhat contradicted Christian morality, the wealthy of the time coined a convenient formula: “vse bo est lepo — imati chin blagoi”, which means “everything beautiful is inseparable from grace.”

And that applied to clothing as well.

Written by Olena Bukraba

---

It’s nice to recall fashion stories over a cup of fragrant coffee, which you can purchase at this link:

https://ko-fi.com/truestories