#захопливі_історії

Вони рятують людські життя і мчать нам на допомогу, коли нам дуже зле. Зараз важко уявити життя людей без швидкої допомоги. Але як усе починалось?

До 1880-х років Київ не знав, що таке «швидка допомога». Стаціонарну медичну допомогу на той час надавали в університетських, приватних або відомчих клініках. Першу допомогу тоді надавала поліція, для якої це було вторинним завданням. Якщо комусь на вулиці ставало погано, його спочатку доставляли в поліцейський відділок. Звідти після складання протоколу з оказією везли до Олександрівської лікарні. Часто потерпілі вмирали, не дочекавшись допомоги лікаря.

За ініціативи Товариства київських лікарів був організований «Гурток лікарів з метою лікарських чергувань», головою якого був відомий лікар Ф.Г. Яновський, який згодом був одним з організаторів Київського туберкульозного інституту (нині Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського НАМН України).

У лютому 1881р. почесний член цієї організації, професор Ю.І.Мацон (з 1870 по 1883 р. він очолював київське відділення Товариства Червоного Хреста) запропонував відкрити в місті пункт нічних чергувань лікарів – прототип станції швидкої медичної допомоги.

Пункт цей розмістився на Хрещатику,18, у будинку Міської Думи – одна кімната на третьому поверсі. Там на волонтерських засадах працювало до 20 лікарів. Допомога при нещасних випадках і травмах надавалася безкоштовно, але за виїзди треба було платити.

Поступово кількість звернень збільшувалася, тому і назріла проблема організації повноцінної служби. 30 червня 1902р. рятувальна станція швидкої медичної допомоги почала свою діяльність в садибі на вул.Пироговській,6.(зараз вул. Пирогова). Там був організований прийом хворих, кімната чергових лікарів, аптека, перев’язочна, канцелярія і т.д. Станція мала в своєму розпорядженні австрійські кінні карети, придбані на пожертви. Через місяць було засноване «Товариство швидкої медичної допомоги при нещасних випадках в Києві», яке підпорядковувалось Міністерству внутрішніх справ Російської імперії. Як зазначалося в статуті Товариства, воно мало на меті «безкоштовно доставляти швидку медичну допомогу при нещасних випадках і при раптових захворюваннях, що відбуваються на вулицях м. Києва, у всіх публічних місцях, на фабриках, заводах, залізницях і т.д. в межах м. Києва. Надання медичної допомоги в нещасних випадках, що трапляються в приватних квартирах, проводиться лише у випадках, які загрожують життю». В інших випадках послугами рятувальної станції можна було скористатися за плату (до 10 руб. за перевезення). Інфекційні хвороби не обслуговувалися взагалі.

Штат станції тоді складався із завідувача і 8 чергових лікарів, 5 санітарів, 3 візників, двірника, кур’єра і економа. Щодня з 9 ранку до 23 вечора чергували2 лікаря. На ніч залишався чергувати один. Постійно при будь-якій погоді напоготові стояла запряжена кіньми одна карета, яка через 1-2 хвилини після звернення з проханням про допомогу виїжджала на виклик. Її місце тут же займала інша карета. У випадках виникнення пожеж з великою кількістю потерпілих на місце подій прямували додаткові медичні засоби і скликався весь персонал станції. Для виклику карети потрібно було просто зняти трубку найближчого телефону і сказати: «Швидку допомогу!». Будь-яка телефоністка була в курсі, з ким з’єднати.

Потім, з’єднавшись зі станцією, слід було чітко відповідати на питання чергового лікаря: що сталося, як давно стався нещасний випадок, адреса. Вислухавши, лікар оголошував вердикт: «Приїдемо!» або «Не приїдемо!» (Це в тому випадку, якщо, на його думку, хворий в змозі самостійно прибути на станцію для отримання допомоги). Прийнявши виклик, черговий включав на станції спеціальну сирену. Почувши її, персонал карети і лікар збиралися біля будівлі, де на них чекала запряжена карета. Через 1-2 хвилини швидка виїжджала до потерпілого.

Згідно зі статистикою, найчастіше до послуг швидкої вдавалися чорнороби, потім – ремісники, далі – особи вільних професій (художники, письменники, музиканти, артисти), військові і, нарешті, чиновники.

Діяльність пункту мала характер здебільшого філантропічний. Фінансувалась діяльність організації самими учасниками. Тому наприкінці першого десятиліття ХХ ст.. київська «швидка» опинилась на грані закриття – катастрофічно не вистачало грошей, навіть на корм для коней. Врятували ситуацію жінки, «світські левиці» Києва. Вони вміли не лише «розводити» залицяльників на хутро й діаманти, але й збирати вагомі пожертви. Ними був створений Дамський комітет, який організовував благодійні бали, світські раути, лотереї, пароплавні прогулянки Дніпром, кошти від яких йшли на потреби станції швидкої допомоги. Також для її підтримки проводили благодійні вистави, видавали календарі, довідкові та адресні книги, випускали художні марки, листівки. На заходи запрошували багатіїв, які щедро кидали купюри під поглядами чарівних очей розпорядниць…. Ось фрагмент об’яви того часу:

«Дамскiй Комитетъ Общества Скорой Медицинской Помощи въ г. Кiеві, устраивая 25 марта с. г. въ залі Купеческаго Собранiя РОЗЫГРЫШЪ лотереи въ пользу вышеназваннаго Общества, покорнійше проситъ Васъ почтить его своимъ присутствиемъ».

Також існував музей, де демонструвалися знаряддя побутових сварок, через застосування яких викликали невідкладну допомогу: праски, ножиці і навіть зламане коромисло. Все це дозволило службі вижити і розрахуватися з боргами.

Завдяки діяльності меценатів Льва Бродського і А.Н.Терещенко лікарі отримали можливість придбати у губернського земства садибу на вулиці Володимирській, 33, куди станція переїхала у 1907р. (Знайома усім будівля СБУ за цією адресою з’явилась пізніше, у 1913-1914рр.). Персонал станції (крім лікарів) складався виключно із здорових чоловіків, обов’язково вусатих і переважно неодружених. Всі вони перебували на казарменому режимі і мали лише один вихідний день на тиждень. Персонал отримував безкоштовно: одяг (форму зимову і літню), харчування, квартиру, опалення, освітлення, прання білизни плюс зарплату.

Під час виїзду молодший санітар подавав сигнал в трубу (звук «ля»). Транспорт і пішоходи звільняли дорогу, коли чули такий сигнал. Карета долала шлях від Володимирської, 33 до Деміївського переїзду за 17 хв.

Усі карети, що належали станції, фарбувались у чорний колір, з обох боків зверху мали срібну емблему станції (шестикутна зірка, на випуклому круглому центрі якої рівносторонній хрест з написом навколо: «Товариство швидкої допомоги в Києві»).

Така сама емблема була на головних уборах працівників станції і така ж емблема-печатка була офіційною печаткою на документах станції.

Але ділянка на Володимирській була замалою, тому у 1912р. її обміняли у того ж земства на ділянку на вулиці Рейтарській, 22.

У травні 1913р. там почалось будівництво 3-поверхової будівлі Товариства швидкої допомоги, архітектором якої був Йосиф Зекцер (співавтором Д.Торов), яке закінчилося 14 січня 1915р. (хоч на табличці вказано 1914 рік). Будівля вийшла у стилі венеційської готики і флорентійського ренесансу. Фасад є чи не копією будинку швидкої допомоги у Мадриді, а парадні двері – копією дверей Палацу дожів у Венеції. Був зведений цілий комплекс: всередині кварталу влаштовані «казарми» для чергового персоналу, гаражі для автомобілів, конюшні й приміщення для карет, а фасадний будинок виглядав, як справжній палац.

На першому поверсі було 15 приміщень для лікарів, прийому хворих, аптеки та інших службових потреб; на другому — 2 квартири для службовців (три- і шестикімнатна), 9 кімнат для правління Товариства; на третьому – приміщення для клубу, велика зала та 11 кімнат; на четвертому поверсі над дворовим крилом – 10 клубних кімнат, більярдна, кухня, кімнати для кухарів, буфет тощо. У підвалі – 13 приміщень різного призначення та відділення центрального водяного опалення.

По закінченні будівництва власної садиби на вул. Рейтарській,22 швидка медична допомога розмістилася у флігелі (корпус № 2), у головному будинку влаштували хірургічний лазарет для поранених на фронтах Першої Світової війни. У 1914р. з початком війни на Рейтарську з вул. Столипінської (тепер вул. О.Гончара) проклали колію трамвайного тупика. Спеціально обладнані вагони трамваю доставляли сюди поранених із санітарних поїздів залізничного вокзалу.

Трохи про Йосипа Зекцера. Він збудував у Києві чимало перлин житлової забудови епохи київського модерну – понад 30 прибуткових будинків. У 1933 році з Йосипом Зекцером трапився нещасний випадок, який дивовижним збігом обставин нагадує про трагічну загибель іншого легендарного архітектора — Антоніо Гауді. На вулиці його ненароком штовхнули і 66-річний зодчий впав прямо під колеса трамваю. За спогадами його доньки О.Хелемської, її батька з тяжкими травмами привезли саме до лікарні на Рейтарську, 22. Персонал оточив його підвищеною увагою і турботою, знаючи, що він автор цієї неймовірної споруди. Передчуваючи близьку смерть, архітектор відмовився від операції та наркозу. Останніми його словами стала фраза: «Я дуже багато будував, нехай тепер будують інші…».

На фасаді будинку на Рейтарській можна побачити розетки у вигляді 6-кінечних зірок. Це ніяк не пов’язане з юдаїзмом, а означає 6 функцій швидкої допомоги: виявлення, оповіщення, відгук, допомога на місці, допомога при транспортуванні, транспортування для подальшої допомоги. За часів СРСР карети швидкої допомоги почали позначати червоним хрестом, але зараз широко поширена саме синя шестикутна «Зірка життя» – з білою окантовкою і посохом Асклепія у центрі (бог медицини у грецькій міфології).

Подальший розвиток матеріальної бази станції загальмовується і війною, і роками розрухи, що настали після революції 1917 року. У травні-грудні1918р. в садибі містилося Міністерство народного здоров’я Української Держави, у грудні 1918 – лютому 1919 – Міністерство народного здоров’я й опікування УНР.

В час НЕПу на «швидкій» діяли платні послуги. Перевезення тяжкохворих обходилось, як на ті часи, недешево: брали 15 рублів за виклик в залежності від відстані – для багатьох це була тижнева зарплата. Члени профспілки мали знижку в половину вартості, а жителям віддалених районів, типу Дарниці чи Святошина, доводилось домовлятися окремо…

У 1920-х рр., окрім Станції швидкої медичної допомоги, у садибі розміщувалися Київський губернський відділ охорони здоров’я, «Центрміськсанепід», «Сан-Автотранс», прищеплювальний пункт, губвендиспансер, будинок самоосвіти, Київське губернське статистичне бюро з видавництвом, яке випускало «Статистичний бюлетень» (займало другий і третій поверхи). На початку 1930-х тут діяв один з медінститутів, а коли у 1934р. Київ став столицею республіки – на Рейтарську, 22 в’їхав Наркомат охорони здоров’я УРСР.

На жаль, зараз будинок № 22 по вул.Рейтарській є досить занедбаним і потребує реставрації. Тепер там міститься Київський міський клінічний ендокринологічний центр.

Ця будівля пов’язана також із початком роботи у Києві видатного лікаря Миколи Амосова. У 1953 р. його запросили завідувати кафедрою хірургії санітарно-гігієнічного факультету медінституту, чия клініка знаходилась тоді на Рейтарській,22. У 1955-у Амосов перші серйозні операції на серці провів саме на Рейтарській. Моя мама в той час працювала у нього операційною сестрою і відтоді зберегла на все життя ставлення до Амосова, як до святого…

В січні 1957 року Амосов отримав нову клініку на Батиєвій горі – там, де і вулиця, і інститут тепер носять його ім’я.

(Матеріал автора: https://www.facebook.com/maksym.oleynikov.7)

Автор Максим Олєйніков