#подорожні_історії

Коли ходиш дворами Липок восени і слухаєш історії про тих, хто тут жив – виникає асоціація з амфітеатром. Але сконструйованим ніби навпаки – місця для глядачів унизу, а овальна арена – зверху. І не дуже видно, що там на ній відбувається, тож виникає бажання туди зазирнути.

«А колись же це був дрімучий ліс, за княжих часів. Сюди їздили на лови, дорога через цей ліс із Гори до Печерська-Лаври була тільки одна — теперішня Інститутська вулиця. В цім дрімучім лісі тільки подекуди спасалися у відлюдних пустинях іноки і ченці. У літописі “Повість временних літ” під роком 1108 згадується урочище і ручай Клов, там закінчено побудову церкви святої Богородиці, що заклав ігумен Печерського монастиря, Стефан», – писала колись українська письменниця, дослідниця Києва Докія Гуменна у книзі «Дар Евтодеї». – «У цих липових лісах в минулому лише столітті почала оселюватися імперська знать. Цар Микола Перший вислав сюди різних “обрусітєлєй юго-западнаво края”, надавав їм осілості».

У середині 18 століття тут побудували Кловський палац (який тепер Верховний суд України і на який зараз лише з-за металевих огорож можуть із цікавістю дивитись туристи), та обсадили його алеями лип. Потім липи вирубали з освоєнням району в якості аристократичного, але назва лишилась.

Особняки, палаци…Шоколадний будинок, Рожевий замок, Арабський будинок, інші. Тут вирувало життя, кипіли пристрасті, запалювались та падали, як осіннє листя, одні зірки, з’являлись інші, і так – по колу.

«В тих палацах Липок, казали, часто бувало так, що проживала одна аристократична особа і біля неї — п’ятнадцять слуг. Як прогреміла революція, ще довго там жила двірня князів і баронів, поки не прийшла”пролетарська аристократія” та перейняла спадщину», – розповідала Докія Гуменна.

Спадщина потрапила в умілі пролетарські руки. «Чужі тут не ходять», – казали про Липки початку 20 століття, де оселилась більшовицька верхівка, і де були дерева та фонтани з золотими рибками, але не було навіть магазинів (а навіщо? що потрібно – те підвезуть). Залишки таких санаторних умов лишились тут на початку Шовковичної. Але сучасність внесла свої корективи: 10 років тому в дворі вирубали багато дерев, звели висотку, яка додала неоеклектики в сучасне обличчя Києва.

Кожен будинок тут – ціла історія. Ну от, наприклад, колишній будинок губернатора. Зведений у 18 столітті, він встиг побути резиденцією усіх генерал-губернаторів, навіть гетьмана Павла Скоропадського, але був знищений влітку 1920 року (тут був склад боєприпасів). На його місці в радянські часи збудували інший будинок, в стилі сталінського неокласицизму. Але його архітектор додав до цієї монументальної сірості національних елементів: створив архітектурну прикрасу у вигляді соняхів і розмістив на будинку.

Наприкінці 40-х років минулого століття цей архітектор – Сергій Григорьєв, ім’я якого в радянські часи було засекречене, емігрує на Захід і стане відомим американським архітектором. А до того він разом із іншим архітектором Йосипом Каракісом (майстер стилю конструктивізму) активно забудує Липки (один, наприклад, парну частину Інститутської, інший – непарну).

Долі-компроміси, долі-трагедії… Це все про жителів Липок.

Ось тут мешкав полум’яний співець радянської дійсності Олександр Корнійчук, творами якого, ніби піонерськими галстуками шиї школярів, «перев’язували» учнівські програми. Раніше поряд із його табличкою висіла ще й табличка його дружини, яку називали «чоловіком Корнійчука» – Ванди Василевської. Її як затяту антиукраїнку декомунізували, і тепер на нього хоча б у вигляді таблички не дивиться її прискіпливе комуністичне око. Любитель романів, він, мабуть, був би не проти.

А ось тут жив Михайль Семенко, основоположник українського футуризму. Експериментував, творив, епатував, любив. Любив її, уславлену артистку Наталію Ужвій.

«Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю».

Його розстріляли в 37-му, а про її участь в його долі й досі ходять чутки.Тепер у їхньому дворі ржавіє човен, ніби уособлюючи те, що нікуди й ніколи не попливе.

«Таке відмінно-чудове самопочуття в цьому місті-лісі, Липках, наче в свята, наче на курорті. І це ж правда, хіба ж усе це навколо не курорт? Повітря санаторійне, зозуля десь кує, куди не повернешся — зелені масиви, Дніпро безперестань присилає свою прохолоду», – писала Дарія Гуменна трохи більше ніж 100 років тому.

Тепер тут жовтіє листя, і то набігають, то розсіюються хмари, вуркочуть голуби, але вже зовсім іншим людям.

Автор Тамара Куцай