#захопливі_історії

У кожного з нас своя унікальна історія. Втім усі вони, як і годиться історіям, мають пролог, зав’язку, розвиток, кульмінацію, розв’язку та епілог. І ніщо у світі не в змозі змінити, призупинити чи уповільнити цей раз і назавжди встановлений порядок життєпису.

Розпочинається все доволі неспішно, навіть занадто неспішно, і нам здається, що часу вистачить на будь-що, бо попереду ледь не вічність, що старість це взагалі абсурдна абстракція, яка нас жодним чином не стосується, що життя майже нескінченне, що наша присутність у цьому кращому зі світів вкрай важлива. Ми абсолютно впевнені, що будь-які помилки можна виправити, а будь-які сторінки переписати.

Дні народження поки що в радість, дзеркало поки що друг, календар – просто календар, а годинник – просто годинник.

Згодом все якось непомітно пришвидшується, час ніби набирає обертів, а потім події вже миготять з такою шаленою швидкістю, що ми ледве встигаємо розрізняти тижні, місяці, роки.

З часом приходить розуміння того, що у світі, який з часом неабияк потьмянів, чудово обійдуться без нас, а життя чимось схоже на невеликий шмат шагреневої шкіри.

Дні народження вже не тішать, дзеркало вже не друг, календар і годинник невблаганно ведуть відлік часу, що залишився.

Зрозумівши нарешті, що розв’язка та епілог такі ж самі частини історії, як і всі попередні, починаємо потроху повертатися до вже написаних сторінок. Одні з них забарвлені яскравими кольорами радості, кохання, родинного тепла, інші – тьмяними фарбами смутку, розпачу, зневіри та втрат, і їх буває дуже боляче перечитувати.

Ми, не вагаючись, видалили б ті з них, які несумісні з нашим вразливим, хворим на спогади сумлінням, якби ж це тільки було можливо. Але ні переписати, ні викреслити зі своєї особистої історії жодного слова ми, на жаль, не в змозі. Тому залишається лише сором’язливо перегортати такі сторінки, ніколи їх не перечитуючи.

Усвідомлюємо, що виправити нічого не вийде. Занадто пізно. Роки летять і вже ніби повз нас. Час не лікує. Дні народження? Та ну їх… А шмат шагреневої шкіри – все менше, менше…

Автор Олена Букраба