#захопливі_історії

Біля Софійського собору бандурист співає «Чорнії брови, карії очі». І така ця пісня задушевна, що бандуристові навіть ворони хором підспівують.

Тож звідки взялася ця популярна пісня, яка так бентежить наші українські серця? І чиї очі так комусь зазирнули в душу, що надихнули на її створення?

Романс «Чорнії брови, карії очі» довгий час вважали народним. І лише недавно вдалося встановити істину – знайти автора чудової задушевної поезії.

Це – Костянтин Данилович Думитрашко (1814–1886). Він не дуже відомий широкому загалу, але його вклад у розвиток української культури величезний. Родом із Черкащини, він був професором Київської духовної академії, викладав французьку мову й латинь, а ще завідував археологічним музеєм.

Людина надзвичайно різнобічна: записував українські пісні та думи, писав власні твори (найпопулярніша його збірка – «Копитькові вірші і пісні»). А популярність в колі українських літераторів йому принесла в 1859 році травестійна поема «Жабомишодраківка» (переробка із старогрецької «Батрахоміомахії»), яка стала першою спробою українського гекзаметра.

Костянтин Думитрашко був також перекладачем із німецької, і вперше в українській літературі переклав «Фауста» Гете.

Також був знаним українським педагогом і написав відому працю «Казки та морально-виховне їх значення». А ще – музикантом та живописцем.

Пісню «Чорнії брови, карії очі», як свідчать архівні знахідки, він написав у 1854 році в Золотоноші на Черкащині. Будучи 40-річним столичним поважним професором, він закохався. Історії достеменно невідомо, хто була ця кароока чорноброва панночка. Зате відомо, що вона його надихнула на такі проникливі слова й музику. А ще поряд зі своєю поезією він намалював дерево, траву, криницю з хрестом. Тобто йому хотілося в той момент і писати, й малювати, і співати.

Тож це не просто пісня, це – сплеск емоцій закоханої людської душі. А ще – ніби презентація цілого пласту української культури, недослідженого й до кінця не осмисленого.

Автор Тетяна Терещенко