#історії-відомих

Свої найвідоміші ролі Богдан Ступка зіграв уже в зрілому віці, подарувавши їх світові ХХІ століття. Народився з мамою в один день, 27 серпня далекого 1941 року й зовсім трошки не дожив до свого сімдесят першого дня народження ― його життя перервалося 22 липня 2012 року.

Талановитого українського актора в чорному кадилаці супроводжував натовп шанувальників. Та в Києві навіть орду можна не помітити, якби не оплески. Є така традиція — проводжати дійсно талановитого актора гучним «браво» та оплесками… хоч зі сцени, хоч на той світ.

Богдан Ступка віддавався ролі цілком. У його глибокому, сповненому мудрості погляді ми бачимо не актора, який грає, а Богдана Хмельницького чи Тараса Бульбу, які проживають прямо на наших очах своє нелегке життя. Після зйомок «Тараса Бульби» сказав, що це була найстрашніша для нього роль. Так на ній зосередився, що в якийсь момент навіть перестав спілкуватися з людьми навколо.

Він не любив пафосу та офіціозу. На зйомках просив називати себе Бодя або Сільвестр Сталонович. Жартував у відповідь на численні похвали.Часто говорив мудрі речі: «Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені ― високе мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес».

Замолоду чим тільки не займався: «Я міг стати хіміком, астрономом. Була в мене така сторінка в біографії…» ― працював і слюсарем, і куратором джазового гурту: «Все наше життя — суцільна імпровізація, а значить все наше життя — це джаз».

Зіграв понад сто ролей у кіно та близько п’ятдесяти у театрі: «Роби справу чесно, з душею ― і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори. Треба бути терплячим».

Працювати актором почав у Львові. А далі життєві дороги привели його до Київського театру імені Івана Франка, у якому грав, а потім десять років і керував. Був душею театру. Називав його частиною життя, а підопічних акторів ― позашлюбними дітьми.

Богдан Ступка жартував, що батько казав дожити до 70 років, а далі живи скільки хочеш. Але не склалося. Рак кісток передчасно забрав найвідомішого українського актора, дорога якого від театру до кладовища була всіяна квітами та останніми оплесками.

Автор Тетяна Ловейко