#сторії-відомих

Цього холодного дня далекого 10 листопада 1723 року в Санкт-Петербурзі заарештували Павла Полуботка, успішного й знаного чернігівського полковника, наказного гетьмана Лівобережної України. За наказом Петра І його кинули до Петропавлівської фортеці, де він наступного року й помер. А менше ніж за місяць після нього помер і сам Петро І, якому Павло Полуботок нібито напророкував смерть за його безчинства щодо України.

Потужна історична персона, ім’я якої оповите загадками й легендами. Український гетьман надзвичайно популярний в народі вже понад три століття завдяки легенді про його величезні скарби. Що він їх нібито вивіз за кордон, аби вони в майбутньому прислужились Україні. Погодьтесь, неймовірна історія на фоні діянь теперішніх «гетьманів», які також вивозять свої скарби за кордон… щоб сховати їх для себе ж в офшорах.

Тобто історія скарбів Полуботка – це така споконвічна українська мрія про правителя, який нарешті зможе дбати про свою країну, а не лише про себе.

Але ж чи й справді диму без вогню не буває? Чи були в реальності ті скарби, та чому так довго і вперто про них говорять?

Походив гетьман Павло Полуботок із Чернігівщини (до речі, дуже багато знакових людей для України походять саме з цього краю), із заможної козацько-старшинської родини. Отримав дуже якісну домашню освіту, а згодом навчався в Києво-Могилянській Академії. Зелене світло його подальшому кар’єрному зростанню дав вдалий шлюб із племінницею гетьмана Івана Самойловича.

Авторитет плюс підприємницька жилка – і статки Павла Полуботка зростали як на дріжджах. Він скуповує землі на Чернігівщині й Переяславщині та організовує різні промисли: виробництво скла, поташні буди (виготовлявся поташ з деревної золи для виробництва селітри, скла, мила, сукна, фарб) тощо. Незабаром Полуботок перетворюється на найзаможнішу людину краю. До речі, ще й дуже освічену: мав величезну бібліотеку і навіть сам писав історичні нотатки про події 15 – 18 століття.

Призначивши його наказним гетьманом (як зараз би сказали – тимчасово виконувачем обов’язків) після смерті гетьмана Івана Скоропадського, Петро І, остерігаючись «ефекту Мазепи», відразу ж обмежив його повноваження Малоросійською колегією.

Але вольовий та самодостатній Павло Полуботок був невдоволений цим фактом і продовжував грати свою гру, відстоюючи збереження української автономії. Тож минув усього рік після його обрання, як його, непокірного, кинули до в’язниці, в якій українському гетьманові судилося зустріти свою смерть.

А напередодні підступний цар підішле до нього, змученого тортурами, священика, аби той вивідав, де ж саме сховав скарби непокірний український гетьман. Та він нічого йому не скаже про скарби. Натомість виголосить промову перед самодержцем, про яку говоритимуть століття потому не менше, ніж про його скарби: «Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани…а мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчизни й добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю».

Павло Полуботок помирає, а натомість народжується легенда про його багатства, якій судилося жити століття. А, може, то була й не легенда?

Йшлося про величезну кількість золота, запакованого в бочки, яке гетьман нібито віддав на зберігання одному з англійських банків під відсотки. І доєднав до них свій заповіт, в якому розпорядився 80% скарбів віддати Україні, а 20% – його спадкоємцям.

На початку минулого століття ця історія ожила й навіть була предметом офіційних перемовин. Безрезультатних, звісно.

Згідно з інформацією, розміщеною у Вікіпедії, нібито в 1922 році до посольства УРСР у Відні звертався один із нащадків уславленого гетьмана – Остап Полуботок з Бразилії. «Він показав послу Юрію Коцюбинському фотокопію документу про вклад Полуботка, оригінал якого він начебто зберігав у надійному місці та запропонував угоду: він передає право на отримання грошей уряду УРСР, а за оригінал отримає один відсоток накопиченої суми. Однак спроба переговорів з Банком Англії завершилась нічим».

Далі тема скарбів Полуботка час від часу виникає, і, збуривши громадську думку, зникає, щоб одного разу знову виникнути. Про неї багато пише українська й іноземна преса, то кепкуючи з неї, то поширюючи чутки.

Схоже, цій історії ще жити й жити, як і загалом одвічній українській мрії про скарби, сховані десь, і які одного разу можна віднайти. А раптом?

Автор Тетяна Терещенко