#історії-відомих

Навесні 1837 року київським цивільним губернатором було призначено Івана Івановича Фундуклея. Обіймав він цю посаду протягом тринадцяти років, які, за численними та одностайними свідченнями сучасників, виявилися чи не найкращими для киян за весь час існування губернії.

У Російській імперії того часу, як з’ясували секретні співробітники Третього відділення за дорученням імператора Миколи I, було лише два губернатори з п’ятдесяти шести, які не брали хабарів – Іван Фундуклей і Афанасій Радіщев (син Олександра Радіщева, автора «Подорожі з Петербурга в Москву» і водночас керівника Петербурзької митниці, засудженого за цю книгу до смертної кари, яку Катерина II «милостиво» замінила на десятирічне заслання до Сибіру).

Слід зазначити, що тодішній київський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков активно лобіював призначення Фундуклея на посаду цивільного губернатора. І цікавили Бібікова насамперед не здібності чиновника, а його «невичерпний» гаманець. Адже Іван Іванович успадкував від батька величезний капітал і славився своєю щедрістю та рідкісним умінням однаково розумно витрачати гроші і примножувати їх. Бібіков сподівався за рахунок Фундуклея влаштовувати обов’язкові бали та прийоми, на які виділялися неабиякі «представницькі». І не помилився.

Прибувши до Києва, Іван Фундуклей застав резиденцію губернатора в досить плачевному стані. До того ж його попередник, залишаючи посаду, прихопив із собою всі меблі та оздоблення, придбані державним коштом. Втім, новопризначений губернатор не розгубився, нікому не поскаржився, а за власний рахунок швидко відремонтував приміщення та виписав з Франції все необхідне для його якнайкращого облаштування.

На початку ніхто й гадки не мав, чого слід очікувати від цього сорокарічного кремезного брюнета, небагатослівного та врівноваженого. Ходили лише чутки, що він холостяк, мільйонер та великий дивак.

Невдовзі кияни отримали можливість переконатися в адміністративних здібностях, доброму серці та фінансових можливостях свого губернатора. Не вдаючись до жодної реклами і всіляко уникаючи розголосу, він витрачав власні кошти як на розбудову міста, так і на допомогу нужденним. Жертвував гроші лікарням, школам, дитячим притулкам, фінансував різноманітні доброчинні заходи. Першочергово налагодив роботу київської митниці та істотно покращив умови утримання ув’язнених у тюрмах.

Новий керівник започаткував і нові порядки. Приміром, ранкові доповіді підлеглих він приймав не в приміщенні губернського управління, а у себе вдома. Кожному пропонував сніданок та «буфет» – чай, каву, печиво, пироги, торт, мармелад. Все це влаштовував знову ж таки власним коштом, на превелике здивування бувалої київської чиновної братії.

Справою номер один для Івана Фундуклея стала боротьба з корупцією, оскільки, обійнявши посаду, він пересвідчився в тому, що рівень корупції в губернії перевищує навіть середньостатистичні показники по імперії загалом. Виявилося, що жодне питання не вирішується без хабаря. Канцелярії, поліція, суди – наскрізь корумповані, й тому без грошей в кабінетах чиновників нема чого робити.

Все старе, як світ і, на жаль, дуже сучасне. Чиновник отримує хабар, ділиться зі своїм керівництвом, а воно – зі своїм. На верхівці корупційної вертикалі – цивільний губернатор, який це дозволяє і більше того – заохочує.

Але з Фундуклеєм все було з точністю до навпаки. Він не брав жодних підношень. Ні в підлеглих, ні у відвідувачів.

Спочатку хабародавці були здивовані, потім шоковані, й спробували збільшити суми, вважаючи, що мільйонер просто потребує більшої винагороди. Не спрацювало. Тоді вони припинили підгодовувати чиновників та спробували знайти спільну мову з керівником канцелярії губернатора. Саме від нього залежало, які папери першочергово підуть на підпис, і який проект резолюції буде запропоновано. Але й тут не склалося. Іван Іванович з метою унеможливлення підкупу начальника своєї канцелярії, доплачував йому до офіційної зарплатні 12 тисяч карбованців на рік, що у десять разів її перевищувало. Для порівняння: київська покоївка за рік роботи заробляла 36 карбованців. І на них, до речі, можна було прожити. Свою ж особисту зарплатню він повністю віддавав для співробітників канцелярії.

Словом, як це не дивно, новому губернаторові вдалося (принаймні на час його губернаторства) зруйнувати цей роками відпрацьований механізм і подолати корупцію шляхом створення «чорних кас» та виплати зарплатні в конвертах. Як кажуть, мета виправдовує засоби. Робіть висновки самі.

Розпочавши непримиренну боротьбу з хабарями в губернії по всій адміністративній вертикалі, Фундуклей вважав чорну зарплатню меншим злом.

Боротьба з корупцією поширилась і на правоохоронні органи. Слід зауважити, що криміногенна ситуація у Києві склалася на той час вкрай важка. Місто заполонили грабіжники, бандити, шахраї, аферисти та інші злочинці. Рівень злочинності швидко зростав. Втім, за гратами опинялися одиниці. Поліція, якщо й затримувала злочинців, то трохи згодом відпускала їх під приводом відсутності достатніх доказів скоєння злочину. Звісно ж, не безоплатно.

Іван Іванович підійшов до вирішення цієї проблеми у своєму стилі. Зібрав найзаможніших киян і переконав їх у необхідності істотних доплат поліціантам, зважаючи на те, що інакше вони продовжуватимуть отримувати кошти від криміналітету. Так з’явилася «чорна каса» для непередбачених законом виплат стражам правопорядку. Себе губернатор також вписав до складу «інвесторів».

Завзяття, з яким поліція взялася до справи, ніхто не бачив ані до, ані після Фундуклея. У Києві почали масово ловити і, не вагаючись, саджати злочинців усіх мастей. Тож кримінальні гастролери були вимушені податися на заробітки в інші губернії, а місцеві – зачаїтися до «кращих» часів.

За рахунок позабюджетних коштів губернатор також вирішував нагальні питання благоустрою міста. Зібравши членів купецьких гільдій, він оголосив, що представлятиме благодійників до державних нагород. Але, щоб розраховувати на орден, треба було зробити досить вагому пожертву. Тобто пропонувати незначні суми не було жодного сенсу.

Підприємці належним чином оцінили цю пропозицію. Треба зауважити, що у провінції орденоносець завжди вважався досить поважною особою. По-перше, за законом до нього не можна було в жодному разі застосувати тілесні покарання. По-друге, бізнес людини, нагородженої самим імператором, був менш уразливим. А, по-третє, при розгляді судових справ орденоносець мав більше шансів на позитивне вирішення справи.

Крім того, орден був першою сходинкою до отримання звання почесного громадянина міста, яке надавало істотні податкові пільги. А там уже можна було думати й про отримання дворянства, заповітної мрії кожного купця. Тому на пропозицію Фундуклея київські підприємці відреагували досить активно і за ціною не постояли.

У підсумку, в досить стислі терміни у Києві вимостили чотири площі та тридцять вулиць – третину усіх тогочасних київських «магістралей». З них сім вулиць, включно із Хрещатиком та Андріївським узвозом, профінансував сам губернатор. За його сприяння у місті з’явилися водогін, поштамт, перший у Києві дитячий притулок для вихованців із бідних родин, знаменитий ланцюговий міст через Дніпро, декілька сотень вуличних ліхтарів. Почалося укріплення київських схилів, на одному з яких було закладено парк – нинішню Володимирську гірку. Крім того, свої власні приміщення отримали Університет св. Володимира, Інститут шляхетних дівчат, було закладено ботанічний сад при Університеті, побудовано анатомічний театр (нині там розташовано Національний музей медицини України).

Власним коштом Фундуклей фінансував реставраційні роботи у Софійському соборі, збудував фонтан на Європейській площі, який кияни назвали «Фундуклеївський», або просто «Іван». А коли Поділ важко постраждав від страшної повені 1845 року і багато його мешканців залишилися без житла, губернатор організував систему надання позик на його відновлення, а сам протягом кількох місяців утримував декілька багатодітних сімей і допоміг їм побудувати нові помешкання.

У губернаторській канцелярії тих часів поліцейськими та паспортними питаннями опікувався вельми здібний і працьовитий чиновник, який вже майже встиг побудувати великий кам’яний будинок, аж тут несподівана перевірка виявила нестачу казенних коштів у цього добродія на суму 20 тисяч карбованців.

Губернатор, знаючи, що цей чоловік не п’є, не грає, не має жодних шкідливих звичок, спитав у нього, де ж гроші. Той зізнався, що розраховував швидко добудувати і вигідно продати будинок, а гроші непомітно повернути. Фундуклей визнав цей вчинок лише вкрай необачним, не звільнив цього чиновника, вніс за нього необхідні гроші, а будинок залишив собі. Його і тепер (у добудованому вигляді) можна бачити на розі вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської. Довгий час ця садиба у середмісті пустувала, оскільки губернатор мешкав у службовій резиденції на Липках.

Згодом, вже працюючи у Варшаві, Фундуклей безоплатно передав це приміщення Києву для заснування першої в імперії жіночої гімназії нового типу (для всіх верств населення) і пожертвував 1200 карбованців золотом на потреби її утримання. Гімназію було названо на його честь Фундуклеївською.

За іронією долі в цій будівлі за адресою вул. Богдана Хмельницького, 6 розташовано «Нафтогаз України» – державне підприємство із захмарними у бідній державі заробітними платами, преміями та бонусами для топ менеджменту. Тільки у 2020 році правління і директорат Нафтогазу отримали бонус у 30 мільйонів доларів, незважаючи на негативний фінансовий результат держкомпанії – майже 20 мільярдів грн чистого збитку. Мабуть, у кожного з них є особистий Сірко задля позичення очей. Відчуваєте різницю?

Діяльністю Фундуклея із розбудови міста, його благоустрою та боротьби з корупцією були задоволені не тільки вдячні кияни, а й всесильний улюбленець імператора генерал-губернатор Бібіков. Іван Іванович усі тринадцять років свого губернаторства оплачував його нескінченні бали, що давало змогу Бібікову спокійно класти до власної кишені декілька тисяч карбованців на рік. Зі свого боку генерал-губернатор не втручався у справи Фундуклея, надавши йому всі необхідні повноваження і повну самостійність.

За свідченнями сучасників, Іван Іванович Фундуклей був наділений багатьма талантами, але ніколи їх не демонстрував. Знав майже усі європейські мови, але спілкувався ними виключно з іноземцями. Прекрасно грав на фортепіано, але почути це можна було хіба що вночі біля його будинку. Будучи чудовим поціновувачем живопису і власником розкішної колекції картин, ніколи не говорив про мистецтво. Мав велику фізичну силу, але ніхто про це не здогадувався. Проте, коли десь у передмісті застрягла в ямі його коляска і вже хотіли посилати за волами, Іван Іванович, з’ясувавши, у чому справа, взявся рукою за кінець вісі і звільнив колесо. А ще він мав неповторну манеру непомітно давати гроші, до того ж чималі, численним прохачам, які потребували фінансової допомоги.

Губернатор мав репутацію досить ліберальної та інтелігентної людини, цікавився археологією та історією Києва і навіть видав декілька грунтовних книг з цієї тематики. Підтримував дружні стосунки з багатьма представниками української інтелігенції, серед яких був і відомий історик Микола Костомаров.

Гідно проявив себе Іван Фундуклей і в справі кирило-мефодіївців. За кілька тижнів до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, коли ніщо не віщувало біди, Фундуклей дав Костомарову для відгуку і зауважень свій рукопис книги «Огляд Києва щодо старожитностей». Довідавшись про підготовку арешту, Іван Іванович намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій з посильним записці губернатор просив зайти до нього, нібито у справі обговорення рукопису. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям, не знайшов у той день часу. Є інша версія подій, згідно з якою Михайло Юзефович, якого губернатор просив побачитись з Костомаровим і переказати йому, щоб негайно прийшов, не застав історика вдома і цим вдовольнився. Тієї ж ночі Костомарова взяли під варту і відправили до Петербурга.

Залишивши Київ у 1852 році, Іван Фундуклей три роки працював у Варшавському департаменті Сенату, а з 1855 по 1865 – державним контролером Царства Польського і головою Вищої рахункової палати. Потім два роки був віце-головою Державної ради Царства Польського, а з 1867 по 1876 рік – членом Державної ради Російської імперії. Кавалер усіх вищих орденів імперії, включно з орденом Св. Апостола Андрія Первозваного.

У 1869 році, (через 17 років після того, як губернатор, отримавши нове призначення, поїхав з Києва) під час упорядкування назв міських вулиць, Кадетську вулицю було перейменовано на Фундуклеївську (нині Богдана Хмельницького), а в 1872 році вдячні кияни обрали Івана Івановича почесним громадянином Києва. І це, безперечно, стало прижиттєвим визнанням його тринадцятирічного вірного служіння місту.

Автор Олена Букраба