#історії-відомих

Він робив чудеса зі звичайної української соломи: від його картин-декорацій захоплює подих. Його ім’я ухвалою ЮНЕСКО внесено до списку видатних діячів культури світу. І навряд чи знайдеться ще хтось на землі, хто зможе так творити. І так дивувати.

Його звали Олександр Саєнко. Він народився у містечку Борзна на Чернігівщині 20 серпня далекого 1899 року в родині Ферапонта Саєнка – засновника місцевої школи садівництва та бджільництва. Після захворювання скарлатиною, яка «гуляла» Україною на початку 20 століття, малий Сашко назавжди втратив слух та мову. Це стало його як нещастям, так і порятунком.

Він не чув, як співає колискову мати, як щебечуть птахи у весняному саду біля хати, як влітку гримить грім, як восени шурхотить листя і як завиває взимку завірюха. Але ця нечутливість зробила його надчутливим до життя, навколишнього світу та природи. Хлопчик почав малювати.

Одного справді чудового дня до їхньої оселі завітала відома українська письменниця Ганна Барвінок, яка жила неподалік і товаришувала з батьками. Побачивши малюнки Сашка, вона радить вступити на навчання до Петербурга – імператорського училища для глухонімих. І це було правильне рішення: хлопець отримав там мистецькі й ремісничі знання, які визначили надалі його долю.

https://plrvq.com/g/gp8po8i1u7de4e64e01945d8e108c6/

Далі був Київський художній інститут, який він закінчив 1928 року. Його вчителями були відомий Василь Кричевський та славетний Михайло Бойчук.

Бойчукісти внесли неймовірно свіжий подих в українське художнє та декоративне мистецтво, показали глибинність української душі і безвихідь більшовицької імперської дійсності. За це й постраждали. Бойчукістів було безжально страчено в 30-х роках минулого століття. Саєнка втрятувало те, що був глухонімий: мовляв, не міг ані чути антирадянщини, ані її пропагувати.

Але він міг малювати. Звужений кругозір контролерів від мистецтва бачили в ньому лубочність, але не бачили глибинності. Бо для того, щоб бачити, треба вміти бачити.

Замість нього з його картин красномовно говорять Козак Мамай, Тарас Шевченко, Семен Палій, Іван Сірко, женці на українських ланах, орнаменти, лелеки, калина, бандуристи і навіть Богдан Хмельницький. У його садибі – музеї в Борзні багато робіт, виконаних у стилі вибійки та інкрустованих соломою, які так уміють говорити, як жодна мова в світі.

Картин могло б бути значно більше, але в його біографії були роки, коли їх доводилось міняти на хліб, аби елементарно мати змогу вижити.

https://rthsu.com/g/3jz0smt5cide4e64e019e3e2807c9a/

Ті роки безповоротно опинились десь за поворотом, розвіявши і мрії, й страхи, і сподівання. Тепер під їхнім колишнім родинним маєтком барвисто ростуть квіти і шумить кількастолітній дуб. Шумить про те, що й колись шумів талановитому глухонімому хлопчику: все минає, а талант вічний, тож не марнуй його. І він не марнував.

Авторка Тетяна Терещенко