#Історії_війни

Олена Булаєвська 2 тижні провела в містечку Буча, що під Києвом, під шквальними обстрілами окупантів. З двома синочками, яким 14 і 8 років. У їхньому будинку, в якому напередодні  придбали квартиру і дуже раділи новому житлу.

«Весь світ перевернувся в ці дні навиворіт. Я навіть подумати не могла, що таке може бути в 21 столітті. 2 тижні без світла, води й газу, але й цього вистачило, щоб отримати наслідки», – розповідає Олена.

У хлопчиків під обстрілами почались ускладнення. Один із температурою був 18 днів, у старшого на нозі з’явилась гуля-пухлина, яка дуже боліла, спричинена, мабуть, якоюсь інфекцією. До того ж у дитини катастрофічно піднявся рівень цукру. Пізніше їм в лікарні пояснили, що це могло бути реакцією організму на стрес.

«На початку березня по нас росіяни відкрили прицільний вогонь з БТР, внаслідок чого було пошкоджено кілька квартир, а квартира на третьому поверсі, де проживала бабуся 82 років, повністю вигоріла . Старенька сховалась у ванній кімнаті, накрившись ковдрою, тому сама не постраждала. Про мужність цієї бабусі можна окремо написати історію… Бо вона сама почала гасити пожежу, яка зайнялася внаслідок потрапляння ворожого снаряду в квартиру. Загорівся диван, далі вогонь перекинувся на інші меблі.

Про це все ми вже дізналися пізніше…

Для нас з дітьми це все виглядало по-іншому того дня.

Ми мешкали поруч із гостомельським аеропортом, може, 2-3 км відстані, який постійно обстрілювали, летіли снаряди, гради прямо через наші голови. Тому для нас вже стало звичним за цей тиждень чути вибухи, бігти в цоколь, прихопивши з собою кішку і проситися на ночівлю до знайомих, які живуть в сусідньому будинку в цоколі, бо ми живемо на 5 поверсі, де залишатись було небезпечно.

Того дня була якась стрьомна тиша кілька годин і ми наважились піднятися до себе приготувати їжу.

Щойно зваривши свіжий суп, покликала дітей їсти. Не знаю, чому, але, розмовляючи зі старшим сином, підійшли до вікна в дитячій кімнаті, і в цей момент побачили, як через арку, що під нами, пролетів снаряд через весь двір, через дитячий майданчик, на якому навіть у воєнний час іноді гуляли діти! Відсахнулися!

– Мама, ти це бачила?- запитав мене 14-річний Кирило.

Тривога наростала.

Щойно сіли за стіл, знову почули постріли, тільки цього разу вони були більш гучними, посипалась штукатурка… 8-річний Даня почав плакати. Ми не одразу зрозуміли, що орки стріляють по нашому будинку. Наказала дітям швидко вдягатися. Відкрила двері подивитися, що відбувається в коридорі. На нас по коридору зі сходів валив густий чорний дим… Шок… Діти вдягнулися, схопили кожен свій завчасно приготовлений рюкзак і почали спускатися, я затрималась у квартирі, намагаючись запхнути кішку в рюкзак, вона вперто не хотіла туди влазити, опиралась, кусала мене за руки, але я не могла її там лишити…дим уже валив у квартиру… дихати вже не було чим… в повній темряві від кіптяви, диму та гарі навпомацки спустились із 5 поверху.

З того дня вдома ми більше не ночували…»

Хлопчик з Бучі, про якого писали уже ЗМІ, і батька якого розстріляли в нього на очах, коли вони пішли за гуманітарною допомогою  – знайомий її сина. Дитина чудом вижила.

«Вони разом з моїм сином гуляли влітку. Слухаю це дитя і плачу. Вони з батьком тоді сказали окупантам, що в них немає зброї, але росіяни стали розстрілювати їх впритул».

«Коли вперше в Бучі оголосили зелений коридор, до нас в  ЖК завітали «гості»: озброєні до зубів близько 20 російських солдатів. Сказали, що нічого не знають про це , про зелений коридор почули від місцевих мешканців.

Почали ходити по квартирах, шукали зброю і бандерівців…( ідіоти! )

Піднялись зі мною на поверх, один із них оглянув квартиру, наказав відкрити шафу. Величезна шафа-купе була заповнена сукнями, верхнім і дитячим одягом  та книжками …Не знайшовши там жодного “бандерівця” – пішли геть».

 Тоді ж було прийняте рішення вибиратися звідти.

«Ми йшли пішки до Ірпеня, 10 березня, між трупами на вулиці і розбитою технікою, на кожному кутку стояли рашисти з автоматами…Було дуже моторошно», – згадує Олена. – Даня вже тоді був із температурою,  яка не збивалась, піднімалась до 39,5. Але ми мусили вибратись звідти, дитина терпіла всю дорогу. В Ірпені нас зустріли наші військові і переправили далі до Києва».

У Києві жінка з дітьми змогла нарешті поїсти, хлопчику збили температуру й вони поїхали далі на Волинь. Далі був кордон із Польщею.

«На кордоні Польща нас дуже добре зустрічала, ми навіть не очікували такого!» – зі сльозами на очах згадує тепер Олена.

Зараз вона з дітьми в містечку поблизу Мілану.

«Нас дуже добре приймають! Але мені аж незручно! Я не звикла сидіти без діла, без роботи й на шиї в людей… Дуже некомфортно почуваюся, – каже вона. – Дуже хочеться додому! В свою Бучу».

Коли зараз Олена дивиться на те, що далі відбулося в Бучі, після того, як вона з дітьми змогла звідти втекти, в неї стигне кров у жилах.

 Немає оркам прощення!

Автор Олена Булаєвська