#Історії_війни

24.02.2022 – дата, яку запам’ятає кожен українець, бо саме з неї розпочався той жах, який триває вже більше місяця в нашій країні. Розкажу вам, як розпочалась моя історія війни 24 лютого.

Ми з чоловіком зараз переважно мешкаємо в місті Чернігів. І навіть не думаючи про те, що може розпочатися війна, 23 лютого лягли спати, плануючи наступний день. Я прокинулась десь о 5:00 ранку і почула, як щось «бахкає», але подумала, що це, мабуть, хтось грається або проходять якісь роботи, й далі пішла спати. О 6:30 нам подзвонив друг мого чоловіка і повідомив, що розпочалася війна, а потім через 10 хвилин ми почули сирену. Я ще хвилин 30 не могла повірити, що це правда, й кажу Юрі (так звати чоловіка), що то, мабуть, навчальна, лягай спати. Але ні, це була не навчальна…

Ми швидко почали збирати речі, документи, бо тривожної валізи в нас не було. Хоча перед цим ми проговорили, що треба було б зібрати щось, але не встигли цього зробити. Я зібрала речі, усю їжу, яка була на той час у квартирі, і ми поїхали до батьків чоловіка, бо вони мешкають у великому приватному будинку й там досить безпечний підвал. Дорогою думали заправитись і купити ще їжі, але в людей почалася паніка і були настільки великі черги, що ми виріши це зробити потім. Коли ми приїхали до батьків, туди почали з’їжджатися ще люди, бо насправді в Чернігові безпечних місць не так вже й багато. І в сумі вийшло десь чоловік 30 дорослих та дітей.

Усі ми спали у підвалі, мені виділили матрац, адже я знаходжусь на 8 місяці вагітності, усі інші спали на підлозі й в одній кімнаті, у підвалі. Почали вже значно сильніше бомбити, й сирени було чутно вже частіше. Перші 4 дні спати нормально не міг ніхто, було дуже страшно. А вдень з подвір’я було видно танки. Кожного дня ми чули вибухи й читали, що щось у місті зруйновано, але це були тільки «квіточки».

На 5 день десь близько 800 метрів від нас влучив снаряд й розбомбив будинок, а до нашого сусіда прилетіла до погребу ракета, але не розірвалась. Дякувати Богу, бо в тому погребі знаходилась уся його родина.

З часом вже всі настільки звикли до сирен та вибухів, що навіть зовсім перестали реагувати. Ми всі потихеньку почали робити «бандеро смузі» й передавати їх до тероборони. Я з чоловіком попросилася розвозити гуманітарну допомогу та їжу для людей. Коли ми виїхали в  місто, то на очах у мене були сльози, адже багато будівель знищено, там, де ми любили гуляти, багато чого було підірвано й кожних 30 хвилин почали лунати сирени. Тоді ще можна було купити їжу, навіть хліб у Сільпо пекли. Але були досить великі черги, я стояла близько години за ним.

Ми кожен день думали, що це ось-ось має закінчитись і ще трішки, але одного дня побачили й почули винищувачі, цей звук я не забуду ніколи. Затрясся будинок і почали бомбити. Ми молилися, щоб у нас не влучили, але було дуже страшно. Й було прийнято рішення, що потрібно їхати кудись на захід, адже скоро народжувати, і не хотілось би робити це у підвалі.

Було дуже страшно, бо вже наші знайомі намагалися виїхати, та їх по дорозі розстріляли росіяни з граду й майже всі загинули. І таких історій було дуже багато.

Але ми виїхали дуже вчасно, бо потім там почалося пекло. Чернігів дуже постраждав: майже 70% міста пошкоджено. Ми їхали і я молилась, щоб тільки не зустріти росіян, адже вони багато машин розстріляли просто так, але, дякувати Богу, нас це оминуло і ми виїхали та доїхали до Заходу.

Тут теж непросто, ціни космічні, житла нема, але все таки за три дні щось знайшли. Було дивне відчуття полегшення й безпеки, але там залишились друзі та родичі, а в Чернігові почалась гуманітарна катастрофа й розбомбили міст, який сполучає з Києвом, і люди вже більше виїхати не змогли…

Дуже страшно, 3 тижні я починаю свій ранок із новин та дзвінків рідним і друзям дізнатись, що всі живі та будинки цілі. І зараз, коли ці орки почали відступати, стало трохи легше на душі, але все одно дуже важко на це дивитись. Особливо після кадрів у Бучі. Молюсь та маю надію, що все скоро закінчиться, але життя вже не буде таким, як раніше…

Автор Валерія Юданова