#Історії_війни

24.02.22. 5 ранку. Перші вибухи. Дзвінки родині. Трясіння рук та мій внутрішній голос, який каже: «почалося». Паніка, навіть сильна… Проте не маю часу панікувати. Я за кордоном останні три місяці. Треба терміново вивезти мою родину з Ірпеня. Декілька дзвінків друзям. Дім знайдено. Залишилося знайти лише ще одну машину, але це виявилося нелегко. Усі знайомі поїхали, або не мають місць у машині. Або їм просто не до нас… і це нормально. Тоді я навіть уявити не могла, що нас чекатиме наступного місяця.

Так склалося, що у перший тиждень війни мої батьки не змогли виїхати. Відправили братів з дружинами та дітьми на Захід, а самі з літніми батьками залишилися там. Вони вирішили залишатися на своїй землі та в своєму домі. Попри усі мої сльози та благання… Це була найгірша новина для всіх нас. Я тримала телефон у руках 22 години на день. Кожні 20 хвилин, без перебільшень, вони надсилали «+» у сімейний чат. Кожен такий плюсик був ковтком повітря для мене. Він означав, що все добре. Навіть якщо був написаний у підвалі. Це означало, що мої батьки живі.

Я ніколи не зможу забути ці відчуття. Тоді ще Ірпінь не було зруйновано. Бої велися у сусідньому Гостомелі, згодом у Бучі. Ми всі чекали, що ось-ось це закінчиться, але на 9-й день війни стається те, чого я так боялася… у моїх батьків більше немає світла. Немає як світла, так і опалення. Немає елементарної змоги зарядити телефони. Водопостачання зруйноване, газу теж більше немає. Шок. Як мої батьки зможуть жити в холоді та обстрілах? Де вони братимуть їжу та воду? Як готуватимуть? Як я зможу жити принаймні один день без нашого сімейного плюсика? Як? – мої думки були такими 30 годин на добу. Про сон я забула. Усі свої сили я направляла на те, щоб все ж таки вивезти їх звідти. Кожного ранку, дня, вечора, ночі я без зупину намагалася зробити це. Зв’язку не було. Але була віра. Були молитви. Була мета.

За три тижні ми з братами звернулися до всіх волонтерів, яких знали. У кожну службу пошуку людей. На початку окупації Ірпеня наші волонтери змогли доїхати до нашого будинку, я чекала на це як на спасіння. Їх повинні були евакуювати разом із літніми бабусею та дідусем, які вже не можуть пересуватися самостійно. Дзвінок від волонтерів… – «ваші відмовилися від евакуації». Ступор. Нерозуміння. Відчуття відсутності сил. Біль. Страх. У той момент я відчула все. Я знала, що не маю права зупиняти свої зусилля. Я точно знала, що повинна пробували ще, ще і ще!

Паралельно, шукаючи свою родину та спосіб евакуації, ми з добрими італійцями протягом усього цього часу організовували збір гуманітарних допомог, які спрямовували до гарячих точок та зруйнованих міст України. Таким чином, багатьом людям ставало краще й тепліше, а мені – спокійніше… Я знала завжди, що все у Світі – баланс. Я знала, що зараз ми допоможемо комусь, а завтра хтось допоможе моїй родині. Їжею, теплом… Кожен  з наших неймовірних Героїв намагалися допомогти усіма зусиллями, але протягом трьох тижнів ніхто не зміг дістатися моєї родини. Ми з братами жили очікуванням.

Ми вірили, що зовсім скоро наші ЗСУ звільнять наше місто та зона проживання батьків буде вільною для волонтерів. Коли Ірпінь нарешті звільнили  – так і сталося. Протягом трьох наступних днів різні волонтери намагалися потрапити до будинку, але все було зачинено. Ніхто не виходив, навіть коли використовувалися наші сімейні «паролі». Ми могли тільки здогадуватися, що пережили наші батьки, де вони зараз, що з ними… Чи їли вони, чи пили вони, чи, що найстрашніше, живі вони…

Черговий аерообліт та фото дрону показали, що на нашій вулиці знищено більше 80 відсотків будинків. А наш – ЦІЛИЙ. Тож, батьки там, треба просто ще трохи почекати. Попри страх, я дуже намагалася витісняти погані думки та намагалася думати тільки про хороше. Навіть якщо це було катастрофічно важко. Коли я лягала у ліжко – уявляла, як нарешті побачу мою матусю. Як буду цілувати її руки. Як багато разів буду повторювати про те, як її люблю!!! Увесь цей час я надсилала їй свої думки. Вона їх чула! Ми спілкувалися тільки так. Майже кожного дня мені снилася моя мама. Я знала, що у нас вийде, просто знала.

Я буду пам’ятати цей прекрасний ранок до кінця своїх днів. 1 квітня. Відтоді – день Спасіння нашої Родини. Дзвінок від волонтерів, які нарешті змогли дістатися до них: «Евакуювали ваших батьків, веземо у Київ». Господи, невже це дійсно можливо?  Що це, якщо не диво? Що це, якщо не спасіння від Господа Бога?

У цей самий момент я одразу вирушила до них. Увесь нелегкий шлях я уявляла, як нарешті зможу їх обійняти та допомогти… Зараз ми разом. Уже майже 2 тижні, як я – щаслива людина. Я не можу перестати дякувати Бога та усіх добрих людей за це. Так, цей період не можна назвати найкращим. Мої батьки мають бути сильними. Після побаченого і пережитого їм належить пройти неабияку терапію, реабілітацію та лікування. Але для цього поряд є я. Настав момент, коли відповідальність за здоров’я та стан моїх батьків несу я, а не вони. 

Виявилося, що для щастя достатньо чути сміх батьків, які дивляться комедію у сусідній кімнаті, поки я у цей час готую чергову жменю ліків для них та планую візит до наступного лікаря. Виявилося зовсім неважливим 90 відсотків усього, що турбувало раніше. Виявилося, що можна кожного дня дякувати Бога до сліз, без причини. Просто за життя… Виявилося, що можна кожного дня казати, що любиш. Що ж іще потрібно, аби бути щасливим, окрім здоров’я рідних людей? Мені – нічого!

P.S. За винятком переможного торта! 🙂

Автор Дарина Леонова