Кожен різним шляхом приходить до цієї спільноти. Хтось спочатку шукає волонтерську організацію, комусь свого часу волонтери допомогли, і людина теж вирішила допомагати іншим.

У кожного свій шлях, але я свій відкрила раптово.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотіла працювати з людьми, допомагати у відповідь на щиру усмішку, але щоразу, замислюючись над сферою діяльності, впадала у ступор:

 «Ким конкретно я хочу стати?»

 Напевно, всі ми у своєму житті зустрічали людей, яким потрібна була допомога.

Чи то дідусь, якому не вистачає на хліб, або жінка, яка збирає величезну суму грошей для порятунку своєї дитини.

Мої внутрішні якості ніколи не дозволяли мені проходити мовчки повз таких людей.  Адже якщо кожен із нас зможе зробити щасливою іншу людину — хоча б одну, на землі всі будуть щасливі.

Під час війни мені довелося евакуюватися до Польщі.

Я довго не могла знайти собі місця, всередині мене виникло бажання допомагати іншим людям.

Тому за покликом серця я стала це робити.

Тепер – я волонтер.

Коли людина займається улюбленою справою, це дає їй сенс життя, віру в завтрашній день та відчуття значущості.

Це все відбувається зі мною, я знайшла своє покликання.

Це й усміхнений малюк, якому подарували гарне плюшеве ведмежа, і літній чоловік, якого до сліз зворушила увага та турбота, і молода сім’я чи літня бабуся, яких ти врятував від голоду.

 Усе це має значення.

Чим щедріше ти ставишся до людей, тим радісніше живеш і для себе!

Після закінчення війни я хотіла б продовжити працювати волонтером вже в своєму місті, допомагати людям та даруючи їм шанс на нове і прекрасне життя.

Автор Ірина Гаврилей