24 лютого я не спала вночі. Просто тому, що не хотілось. О 4:30 приблизно прийшло повідомлення від друга. Спочатку була лише цікавість. Страху ж не було. Він написав:
«Десь бомбануло, аж вікна затряслися».
От тоді стало неспокійно. А чи хтось очікував, що у 21 столітті хтось зможе напасти на Україну? От і ми не очікували. Я різко піднялась із ліжка й побігла у ванну. Подзвонила мамі. Спитала, чи у них усе добре. На що мама лише сказала не панікувати, та сприймати усе з холодною головою. Дивуюсь, яка ж вона надзвичайна.

«24.02.2022
Мені подзвонили знайомі з Краматорська та Києва. Сказали, що їх бомблять. Ми пішли у центральну кімнату. У той самий момент «прилетіло» в аеропорт. Ми трішки оніміли, але не сховались. З того моменту я почала збирати валізи»

Через кілька днів зникло опалення. А після того світло та вода. Намагаючись впоратись зі стресом, вона жартувала. Ходила грати до сусідів у карти. «Давала жару» панікуючим людям. Просто щоб заспокоїтись.

«02.03.2022
Увесь зв’язок ліг. Тепер у нас тільки газ, але в цілому ми живі»

Один із сусідів зміг якось налаштувати інтернет. І лише 3 березня мама написала «З нами все ОК». Бабуся плакала. Молилась. Тітка місця собі не знаходила, пішла у ТерОборону. А я забула як плакати. Не могла нічого. Я поїхала з Маріуполя 5 місяців тому і раділа, що змогла вирватись. А з початком пекла лише корила себе за те, що мама й молодша сестра там разом з собакою, кішкою та вітчимом, якого відправили на флот. Без нього вони їхати відмовлялись. Вони там, у біді. А я тут, у теплі, з їжею і в безпеці. Якщо відверто – паршиво.

«04.03.2022
Сьогодні били з 6 ранку до 2 дня десь поряд. Холодно. Їсти не хочеться зовсім. Зважились. Схудли. Хоч би у Віталіка все було добре. Молимось. Не могла зрозуміти, чи то вітер, чи то авіація. Вітер. А потім почалось пекло. Дім тремтів, ми усі сиділи на 1 поверсі під ковдрами. Боялися і молилися.»

Обстріли у Маріуполі продовжувались не другий день. В дім потрапив ворожий снаряд. На кухні, на балконі та у вітальні вилетіло скло з віконних рам. Ми шукали людей, щоб вивезти маму і Віку звідти разом із зоопарком. Не усі хотіли брати тварин у машину. Досі не розумію, чому. Бояться, що вони салон забруднять?

«08.03.2022
Боятись уже немає сил. Прокинулась о 6:15 від вибухів. Дістали вже. Готова піти знайти цих дебілів і засунути їх зброю їм до сраки. Хочу спати, але не можу. Нормально не мились уже 2 тижні. Вікуся змерзла в ноги, ледь привела до тями. Сонце світить ласкаво. -2, випав сніг. Холодно. Погода псується.»

Усі на нервах. Поголівно. Нарешті приїхала мама хлопця. Долучилась до допомоги в пошуку шляху вивезення моїх батьків з Маріуполя. Все ще стабільно тривожить. Почало нудити на нервовій основі. Намагаюсь відволіктись від новин і відволікти рідних від щоденного нервування через 24\7 увімкнене радіо.

«09.03.2022
Стріляли. Жахіття. Віка боїться. Пішли вниз о 7 годині. Боялись. Скинулись продуктами усі разом. Облаштувались на 1 поверсі. Спимо вдома. Найбільше щастя, що Віталік сьогодні приїхав. Був буквально пару хвилин. Дуже хвилювався за нас. Надихнулись. Пішли готувати їсти. Поки було тепло – заклеїли з хлопцями вікно у залі. Лягли спати десь о 20.00. Спали до 22.00. Стріляли. Замучились бігати з 8го поверху на перший і назад.
***
Зробили склад для їжі. Втомились. Пішли по ліжках. Віка надихнулась. Молимось кожен день. Їсти важко. Спала з 20.30 до 23.40. Було тихо. Проспала майже до 3 ранку.»

І так кожного дня: стріляють-затихають-стріляють-затихають…Навіть тварини звикають потроху до такого неспокійного життя. А на іншому кінці дроту спокою собі не знаходять. Все думають – чи живі, чи…

«11.03.2022
Знайшли мангал. Спустились пізно. Спали. Холодно. Під’їзд зачиняється на клямку. Не Бог вість що, але заспокоює, що не вкрадуть дрова чи ще який скарб. Відвезли сміття від під’їзду, перевезли контейнери. Палити будемо потім. Пішов сніг. Вітер посилився, водостічна труба забита після влучення. Збираємо воду, щоб зливати у туалеті. Вчора вона замерзла.
***
Згадала про Поліну лише сьогодні.
Приїжджав моряк, привозив сусідам та дітям продукти.
***
Прокинулась о 23:40 – ТИХО. Тільки вітер завиває і холодно. Ізя (кішка) гріє ноги»

Сьогодні теж дійшло повідомлення від мами. «Всі живі, всі здорові, води, світла немає». Все ще шукаємо можливість вивезти їх з того пекла, що раніше було світлим містом. З широкими, світлими алеями, з неймовірної краси Драматичним театром та найкращими, найдобрішими людьми.

«14.03.2022
Слухали радіо. Капець. Більшого лайна я не чула, окрім як від одного дуже «цікавого» знайомого: в нас нацистський режим, у ЛДНР готові прийняти усіх бажаючих з Харкова, Одеси та Херсона, вже йдуть роботи з відновлення у будинках для таких людей, спец-операція по звільненню братської республіки повільно, але впевнено продовжується. Вісті Росії. Послухала кілька разів. Україну не ловить. Маячня. Якщо перевернути інформацію на 180⁰, то Росія повільно потопає у власному лайні. Світова спільнота таки налаштувалась проти виб**дка з Кремля і його багаті громадяни досить таки занепокоєні втратою прибутку і звичного комфорту через закордон. Отакої. путін довбо**б!
***
З’явилась надія на порятунок. Точніше впевненість, що нас заберуть. Дала свої координати. Транспорту немає, пального також. Є гроші, а сенс?»

«15.03.2022
Дякую, Боже, за тихий ранок! Я прокинулась о 05:30 – благословенна тиша.

Машини немає, ми сидимо на дупі рівно під під’їздом. Чекаємо миру. В останні дні стріляли постійно. У страху очі великі, а ми йому по писку.

Мама, Бабуся, Вероніка (сестра), Поліна (донька), Віталік (чоловік), Іра (золовка), Людмила Олександрівна (свекруха) – думаю про вас під час молитви, в інший час виживаємо та в’яжемо.

Треба створити у музеї війни кімнату, в якій зімітувати відчуття під час бомбардування. Нехай майбутні покоління зможуть відчути на собі цей жах і не повторювати його. А відвідування музею зробити обов’язковим у шкільній програмі. А ще зробити уроки виживання  та раціонального ведення господарства. Займусь освітою. Відкрию приватну школу!

Молюсь увесь час. Сьогодні у мого покійного дідуся Васі день народження. Йому було б 95. Як я його люблю. Дідусю, вбережи нас!!!»

«20.03.2022
Вчора рано лягли спати. Багато молились. Треба оптимізувати ручну поклажу. Якщо сьогодні поїдемо… ні, коли сьогодні поїдемо.
Вчора Вероніка сказала, що нас будуть чекати коло Мелєкіно. Будемо прориватись. Шукали кілька годин машину по Черьомушкам. Ні-чо-го!!!
Потім приїхав Віталік з каністрою бензину і забрав нас. Два рюкзаки, сумка, переноска з кішкою та собака на повідку. Все! Віталік забрав нас до себе на базу. Щастя! Він живий і ми всі разом!!! Вночі прийняли рішення про розпуск. Готуємось до виїзду. Добре що Віталік узяв «громадянку».»

«22.03.2022
Проїхали 18 блок-постів. Ці поци навіть попереджувальні. «Прікройтє окно, вам дуєт» Попередили, якщо зустрінемо колону ростехніки, то треба зупинитися біля узбіччя, включити аварійку та виставити руки долонями вверх. Так ми і зробили. Їм здалось у відблиску скла окулярів, що ми їх знімали. Зупинили машину, ледь не збили нас своїм агрегатом, витягнули усіх чоловіків, стали оглядати. На нас наставили автомати, я плакала і кричала, що в мене антиблікові окуляри, на що один з виб**дків процідив мені крізь зуби: «Нє ной. Там ваших убівают.» Йому того ж. Ночували під Токмаком у машині. Міст під Запоріжжям підірвали, їхали в об’їзд, попали у колонну з Мелітополя. Потім доїхали до Александрії. А звідти в Умань, де нас дуже душевно прийняли. Змогла помитись вперше за 4 тижні у ТЕПЛІЙ ВОДІ. Навіть одяг дали.
Як це пережити?
У мене було все, а зараз майже нічого. Починається відкат, ридаю від усього.»

Через день вони приїхали сюди, додому. Усі плакали. А я ні. Лише пожартувала про «переселенців з Маріуполя». Важко. А ще через день мене накрило. Ридала крокодилячими сльозами. Мама вдома. Вона в порядку. Вона жива.

Бережіть своїх батьків. Ніхто не знав, що таке станеться. Але зараз, як ніколи раніше, треба проявляти усю любов та повагу до батьків. Я могла лишитись сиротою. Але завдяки вірі та силі духу ні я, ні моя мама, ні мої родичі не лишились без члена сім’ї. Не уявляю, що б було, якби з нею щось сталось. Слава Україні!

Автор Поліна Болдирєва