#Історії_невідомих_відомих

«У цій частині передачі ми завжди говоримо про щось дуже важливе. І сьогодні ми поговоримо…», – звучить неймовірними природними переливами (дарунок долі!) голос відомої радіожурналістки Людмили Ваннек в ефірі «Радіо Україна» в Чехії. Вона ведуча програм та одночасно шеф-редакторка цього україномовного радіо.  

Наприкінці березня «Радіо Україна» розпочало свою роботу в Празі в складі медіагрупи «Медіа Богемія».

Війна вигнала тисячі українців із рідних затишних осель, перетворивши їх на біженців. Радіо відкривалось у неймовірно стислі терміни – буквально за кілька тижнів. Бо не було куди зволікати: переселенці (а в основному це жінки й мами з дітьми) потребують консультацій, порад, допомоги, підтримки. Зв’язку з рідною Україною потребують. І її голос – затишний, лагідний, оксамитовий – задовольняє цю потребу. Поряд із іншими голосами ведучих та вдалою добіркою музичного плей-листа.

За лаштунками етеру – насправді величезна робота.

«Наша мета – бути серйозним медіа, ми не шукаємо скандальних новин, не повідомляємо, кидаючись за хайпом та лайками, неперевірену інформацію. Ми обов’язково перевіряємо її з кількох серйозних незалежних джерел і лише тоді видаємо в етер, обговорюємо це з експертами. У нас велика відповідальність перед нашими слухачками й слухачами, нам потрібно підтримувати цих людей позитивом і важливою інформацією, яка полегшить їхнє життя в Чехії», – каже Людмила.

Крізь її робочий графік проходять тисячі доль та неймовірних людських історій. Проте її особиста історія неабияк багатопанорамна. Але треба ж інших слухати, а не про себе розповідати.

Втім, для «Історій» Людмила зробила виняток: розповіла напрочуд захопливі історії зі свого життя, за що ми їй дуже вдячні й раді ними поділитись. 

 «Через 20 років я випадково побачила у Львові скульптуру, в якій упізнала себе»

«За першим фахом я акторка. Працювала в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Виконувала провідні ролі у виставах, серед яких і принцеса в «Звичайному чуді», і головна роль в «Імені землі і сонця» Іона Друце, і три головні в «Декамероні» Джованні Боккаччо, богиня Брехні у «Сьомому подвигу Геракла» Михайла Рощина, і секретарка Люся в «Шрамах», і Русалка Водяна в «Лісовій пісні» Лесі Українки, і багато інших, про які вже й годі згадати – чи то не памʼятаю імʼя героїні, чи ж автора пʼєси…

І ось одного разу, коли я грала ту Русалку Водяну, мене побачив на сцені видатний скульптор Еммануїл Мисько (він створив памʼятники Тарасові Шевченку та Іванові Франку у Львові). Легендарна талановита особистість! Ми ще виступали разом на творчих зустрічах, як це тоді називалось, коли актори співали на якихось імпрезах чи концертах. І Еммануїл Петрович захотів мене виліпити, я позувала йому кілька разів. Згодом я про це все забула, і, повернувшись за 20 років до рідного Львова та випадково потрапивши в гості у майстерню його сина (сам скульптор на той час уже помер), я раптово побачила там… себе, на подвірʼї майстерні! Дуже здивувалась і зробила світлину на пам’ять, де я – ще й Русалка Водяна.

Загалом період свого акторства згадую з неймовірним трепетом. Він дав можливість відчути багатогранність мистецтва, допоміг знаходити в собі нові резерви та напрямки, чим, власне, я й займаюсь протягом життя.

Пригадую також, що ми в театрі заробляли дуже мало грошей, це було 110 рублів на місяць, а чоботи, точно памʼятаю, коштували тоді десь 170 рублів… Тож ми самі собі плели светри, шалики, а я ще й вирішила піти на курси крою та шиття і почала собі все сама шити – від штанів до пальта, щоб купити чоботи, які таки купила, червоні, але на 3 розміри більші, то я напихала вати, щоб могти їх носити!!! І було таке, що мої колеги перешіптувалися, що, мовляв, «у неї якийсь багатий коханець напевно, бо ж звідки у неї такі гарні речі»… А я їх ночами собі сама й шила, а на чоботи економила.

Але приходить час, коли ти в чомусь одному ніби впираєшся в стелю. Не бачиш розвитку, не відчуваєш піднесення. Колись на моєму акторському етапі життя такі відчуття почали тиснути на  мене, і я, написавши заяву про звільнення в літній міжсезонний театральний період та взявши валізу в руки, поїхала шукати собі іншої долі».

Так Людмила потрапила в тодішню Югославію, де 2 місяці поспіль співала з творчою групою зі Львова. Тоді й вивчила сербську, яка (хто ж тоді знав…) так у нагоді стала згодом.

Трістан та Людмила

За час свого львівського акторства Людмилі не вдалося зіграти у виставі за мотивами західноєвропейського лицарського епосу «Трістан та Ізольда». Такого твору у репертуарі львівського театру не було. Проте насправді такий твір, але вже в сучасній інтерпретації, чекав на неї у житті.

У німецькій Баварії, куди далі занесло її життя, Людмила зустріла свого Трістана.

«Ми організовували благодійний захід у культурному центрі «MIR», і я стояла біля вітрини, продаючи пельмені. Трістан зупинився, подивився уважно на мене і сказав своєму приятелеві: «Бачиш її, ту брюнетку з великими блакитними очима? Вона буде моєю дружиною». Потім побачив мене на сцені, де я співала під гітару романси на вірші Маріни Цвєтаєвої. І відразу запросив на вечерю наступного дня. А я напередодні обідала (у справах згаданого центру) з якимось міністром, котрий замовив мені королівські креветки, але сам їх усі до однієї й з’їв із моєї тарілки, пояснюючи, що «хоче лишень скуштувати». Тож, прийнявши запрошення від Трістана, і, замовивши креветки, я про всяк випадок спитала в нього: «Може, ти сам хочеш їх скуштувати?». «Що ти, в жодному разі!», – категорично відповів мені Трістан. «Я взагалі-то хотів спитати тебе, чи погодишся ти вийти за мене…». Я була приголомшена, подумала, що він жартує, кажу: «Як ти таке можеш мені пропонувати?! Я ж тебе зовсім не знаю і, звичайно ж, не кохаю! Як же я можу за тебе вийти?!». І тут він сказав ту фразу, яку вже всі наші близькі і знайомі часто повторюють: «Я це розумію. Ти мене ще не знаєш, але запізнаєш, а відтак і покохаєш. А поки це станеться – мого почуття вистачить на нас обох, а терпіння я маю. Все ж я б хотів, щоб ти розмірковувала про це у безпечному місці». Якраз тоді мала приїхати моя матуся зі Львова, а я не мала помешкання, де могла б її поселити. Трістан прийшов до мене, зібрав мої речі, зустрів разом зі мною мою матусю, відвіз нас до себе, віддав нам одну кімнату в своєму помешканні у мюнхенському Швабінгу (район для митців).

Я тоді працювала на фабриці Haute Couture Modeproduktoin, де, завдяки моїм курсам крою, могла працювати закрійницею. Робота починалася о 6-й ранку. І ось, уявіть собі, щоранку Трістан зустрічав мене у своїй вітальні і давав мені зі собою на роботу «торбинку-сюрприз»! Тоді всі мої колеги чекали, що ж там цього разу, у тій торбинці. А там були різні канапки у формі сердечок із прапорцями: «Вийдеш за мене?», «Я тебе кохаю», «Я чекаю на твоє рішення». Мої колеги були злі на мене: «Як ти можеш так довго думати, ти що, сліпа, дурна?!». Звичайно ж, я не була сліпою. І вже через 3 місяці ми одружилися».

 Коли один подумав – інший зробив, і навіть коли один лише хотів подумати – інший уже це відчув. Неймовірна духовна близькість, яка дає підстави все-таки вірити в теорію про дві половинки одного цілого. У Трістана з Людмилою саме так. І протягом уже 30 років (10 квітня вони відсвяткували цю дату).

Підтримати й надихнути, коли потрібно, знайти переконливі слова і навіть зловити сонячне проміння на обличчі, коли фотографуєш кохану людину. Все це про справжнє людське кохання, яке не лишилось у середньовіччі, в епохах Трістана й Ізольди, а подорожує й подорожуватиме з різними людьми крізь часи й епохи.

«Трістан дуже любить мене фотографувати. Його фото задушевні, теплі, щемливі, люблю їх переглядати.

Загалом у нас із ним дуже багато спільного. І нам, як кажуть, є про що поговорити, а є й про що помовчати», – тепло усміхаючись, каже Людмила. І дивиться поглядом щасливої жінки на весняні квіти, які буяють поруч на їхньому балконі.

#Вірні Свободі на Радіо Свобода

«Я дуже хотіла працювати в українській редакції Радіо Свобода в Мюнхені. Але мене спочатку туди не взяли, а взяли інших людей. Тож я змушена була працювати на Баварському радіо, вести курси російської мови, яку добре знала, як і всі в СРСР, а згодом потрапила за конкурсом до російської редакції Радіо Свобода, бо в них було місце диктора. Попрацювавши там 2 роки на випусках новин (до речі, тоді там працював ще й нікому особливо не відомий Савік Шустер), отримала несподіване запрошення перейти до української редакції. Мені сказав тодішній директор Роман Купчинський: «Слухай, Людмило, ти ж українка, чого б тобі не працювати в українській редакції?». Я погодилась. І поїхала з редакцією до Праги. І з 1995 по 2022-й уже працювала в Українській службі Радіо Свобода. З того часу я тут, у Празі. 28 років поспіль!

Спершу вчилася на новинах, потім були навчання – довгий тренінг у досвідченої продюсерки з Бі-Бі-Сі – інтерв’ю, тексти, модерація. Так я вчилася все робити, і досі вчусь».

Людмила з пошаною згадує роки роботи в редакції, які звели її з багатьма цікавими і талановитими людьми, подарували цінний досвід та можливість професійного вдосконалення, дисципліни й вимогливості до себе. За цей час Людмила опанувала багато нових мов і тепер у її арсеналі їх аж 8!

«Я люблю радіо. Радіо – це голос, це та картинка, яку людина створює сама, слухаючи історію, яку розповідає той, чий голос вона чує. Це акценти, це натяки, це міжрядки».

Радіо примушує постійно вчитися. Навіть хвилюватися, скільки б у тебе досвіду не було за плечима, адже прямий етер – це імпровізація, і завжди хочеться, щоб вона була вдалою, щоб слухач тобі довіряв.

Людмила згадує: коли виходила її щотижнева програма «Свобода за тиждень» на партнерському Радіо-НВ і яку вона намагалась робити цікавою й несподіваною, деякі читачі писали в приват, що записують її в свій архів і переслуховують навіть в авто, настільки вона їм цікава й до душі.

Приїхала на фестиваль, перемогла, і стала почесною гостею разом із Лучіано Паваротті

Переїхавши до Праги, працівники різних редакцій Радіо Свобода почали знайомитись між собою. Виявилось, що багато людей, як і Людмила, прийшли на радіо зі сфери мистецтва. Тож на одній із social party вона познайомилась із музичним продюсером із Сараєва Брано Лікічем, який працював у південно-словʼянській  редакції та зацікавлено слухав її спів під гітару.

Вона ще тоді не знала, що це знайомство принесе їй несподіваний тріумф – Grand Prix на Першому міжнародному фестивалі поп-музики FORTE-98 у Сараєві.

«Брано Лікіч написав для мене пісню-баладу Patrizia про дівчину, яка повертається після війни в Сараєво, але вже не зустрічає нікого зі своїх близьких людей. Вони або загинули, або виїхали. Сюжет її базувався на реальній історії Злати Філіпович – боснійської дівчинки, яка щодня записувала в щоденник свої втрати під час війни на Балканах. І ось у цій пісні, створеній Браном, йшлося про таку ж дівчину, яка вже виросла і так само багато втратила. Приспівом були слова:  «лЮбіті – значи ґУбіті» (любити – значить втрачати)».

Людмила не хотіла їхати на фестиваль, боялась, казала, що востаннє виходила на сцену «колись у Львові в театрі», але Брано дуже просив, навіть благав. Довелося погодитись.

«Далі все було наче в кіносеріалі. Я лечу в Сараєво через Загреб, без хорватської візи. Чекаю в залі для транзитних пасажирів разом із одним темношкірим хлопцем, який увесь час спить на лавці. Іду в ресторан у транзитній зоні. Офіціант запитує, куди я «путУю» (подорожую). Я йому відповідаю: в Сараєво, на фестиваль. Він цікавиться, що я там буду робити? А я, сміючись, кажу: «Нічого особливого: заспіваю, переможу і повернуся». Не знаю, чому я так тоді йому сказала».

«На конкурсі були всі достойні співаки, з талановитими крутими голосами. Але якісь дуже схожі і за манерою виконання, й навіть тембрами, ніби з якоїсь фабрики співу. Я стояла тоді за сценою й думала, чим саме зможу зацікавити і заторкнути залу. Рішення спало на думку несподівано, як прозріння – я просто повинна бути собою (між іншим, це і мій девіз у житті – просто бути собою). Як актриса, я відчула біль цієї боснійської дівчинки, жахіття втрат, і, спустившись зі сцени, сіла на сходи й проспівала цю щемливу історію Патриції ніби власну», – згадує Людмила.

Зала вибухнула. І вона перемогла. 

«Коли я через два дні летіла назад – мене знову обслуговував той самий офіціант у транзитній зоні, але вже впізнав мене, бо фестиваль транслювали там, як Євробачення. Ось так я стала балканською зіркою – пісню Patrizia співали всі. Прикордонники тамтешні просили автограф у віконці».

А вже через рік, коли готувався наступний міжнародний фестиваль, газети написали, що почесною гостею конкурсу стане минулорічна переможниця Людмила Ваннек і… Лучіано Паваротті!

Чому радіо в її житті завжди перемагає сцену

Визнання, неймовірний виразний голос, краса та особлива манера виконання гарантували б їй непересічний успіх як співачці. Але радіо знову в її житті перемогло.

Тоді про перемогу Людмили написала в газеті «Діло» відома українська журналістка Тетяна Вергелес. Вона назвала статтю «Українка причарувала Сараєво», а підзаголовок був такий: «Актриса пішла від Обломова до Штольца, бо скільки можна спати» – йшлося, власне, про те, чому ця талановита людина залишила Україну.

Людмила повернулась до роботи, занурилася у вир поточних викликів і завдань, а про успіх її як співачки хіба що нагадували світлини з церемонії нагородження. Точнісінько як про театр нагадували світлини зі львівських спектаклів. Сцена стала для неї своєрідною транзитною зоною, яка вела лише до рідного дому, тобто – на радіо.

«Для мене радіо завжди було величезною місією. Ми відповідальні перед своїми слухачами за те, що і як розповідаємо, на що звертаємо їхню увагу, як допомагаємо їм бути толерантнішими, об’єктивнішими, вільнішими, патріотичнішими, наскільки збалансовано надаємо їм інформацію», – такі слова сказала вона колись в своєму інтерв’ю і готова їх щоразу повторювати.

Журналістика, радіожурналістика – поклик душі, а ще готовність постійно вчитись і вдосконалюватись. І нехай для цього потрібно буде прожити інші історії, аби зрозуміти й обрати свою, справжню.

Коли Людмилі запропонували очолити редакцію «Радіо Україна», вона не була певна, чи зможе керувати, адже ніколи в житті не хотіла цього робити, хотіла лише творити. Але Трістан, як завжди, знайшов аргумент на свій, філософський, кшталт: «Людмилачичок, як ти можеш сумніватися, що ти зможеш – ти керуєш мною вже 30 років поспіль, а мені все здається, що це тобою керую я».

Іноді життя чимось нагадує вибір кави в кав’ярні. Ти можеш собі замовити пухнастий капучино із шоколадним сердечком зверху, можеш узяти енергійний солодкий еспресо з молоком, а можеш і подвійний гіркий еспресо без молока й цукру. А можеш запропонувати життю і свій вибір, свою історію. Як Людмила.

Автор Тамара Куцай