– Перфаворе, ескузе! Перфаворе! – знову, як і щоранку вже три тижні поспіль, закричав голосно італієць Антоніо поверхом вище до своєї дружини – американки С’юзі. Його крик заглушив навіть ревіння газонокосарки на прилеглій галявині, що вже казати про спів ранкових пташок. – Як ти могла повечеряти без мене позапозаминулої п’ятниці о 7.20? Виходить, сім’я для тебе нічого не значить?!

– Ой, слухай, могла, – спокійно натягуючи плаття на свою фігуру, що починала добряче повніти, відповіла С’юзі тоном, яким щоранку віталась  із сусідами в будинку.

30-річна миловидна українка Катерина усміхнулась, допила гарячу каву з глиняного горнятка й підвелася. За вікном чарівливо пахнув бузок, зеленіли газони, а сусіди були уособленням чогось незмінного в цьому дуже змінному світі. Але сьогодні на неї чекав незвичайний день. Сьогодні в неї було дуже багато роботи.

Пані Магдалена обережно піднімалась сходами.

– Пардон, може, вам допомогти, мадам? – послужливо й галантно кинувся до неї француз П’єр із п’ятого поверху.

– Ой, знаєте, чоловіче, я чешка. І мені вже 100 років. І я так довго протрималась на цьому світі не тому, що хтось мені допомагав, а тому, що я весь час долала перешкоди сама! – виклично-повчально відповіла пані Магдалена, відводячи його руку й по-хуліганськи підморгнула Катерині, яка спускалась сходами назустріч.

– Знаєте, якби сміттєвий бак розмістити вліво на 10 см і під кутом 43 градуси, то сюди цілком міг би заїхати бус! – знову, як і кілька днів тому, поділився з Катериною вже на вулиці своїми міркуваннями рудий німець Ганс, який мешкав на першому поверсі. Він видавався зосередженим і тримав у руці лінійку й косинус, а з кишень його штанів стирчали тангенс і котангенс. Усі свої вимірювання він вносив у якийсь застосунок на смартфоні.

-Який ще бус? – чарівливо усміхаючись, перепитала Катерина.

– Будь-який! – вперто наполягав на своєму, лише йому відомому чомусь, Ганс.

– Бл…ь, нас нє любят! Опять зуби на балкон падбросілі! Шта оні хотят етім сказать? – істерично заверещав з усіх сил росіянин із 3-го поверху на всю вулицю. Газонокосарка різко вмовкла.

–  Придурку, заспокойся, то вставні зуби пані Магдалени знову до нас вітром занесло, – вмовляла його дружина, поки пані  Магдалена, загадково посміхаючись, з грюкотом зачиняла зверху свої балконні двері. Ніякого вітру в Празі вже другий тиждень не було.

– Стійте, леді, стійте, ні кроку вперед! Ви наступите на неї і розчавите! А з нею перерветься ланцюжок того, що не повинно перерватись! – перелякано кинувся до Катерини, яка ступила на тротуар, індус Шраван із 6 поверху, гублячи чалму. Він ледь не збив її з ніг, коли вона випадково опинилась поблизу якоїсь малесенької комахи.

А вже біля зупинки трамваю її наздогнав смаглявий кучерявий іспанець Родрігес із 7 поверху. Його красива загоріла шия була грайливо обмотана вишуканим яскравим шаликом.
– Я вас запрошую сьогодні на вечірку! Там будуть танці з кастаньєтами. І вино. Але кожен сам за себе платить!

Катерина сіла в трамвай і побачила у склі вікна своє обличчя. Воно було зосереджене й нахмурене. Вона б хотіла бути розслабленою, як подружки француза П’єра. Легковажною, як дівчата іспанця Родрігеса. Практичною, як супутниці німця Ганса. Різноманітною, як коханки індуса Шравана. Хотіла б, але не могла. Вона українка, і їй зараз не до того.
І загалом у неї був вигляд людини, яка досягла всього, втратила, і знову все починала спочатку.

…Хащі в цьому лісі були непрохідні й непролазні. І це було дивно: як так? Тут же світить сонце, гуляє іноді вітер, ходять поряд люди, але саме ця частина була ніби з іншого виміру.

Вона знала, що він її бачить. Він стежить на нею незмигно давно, прораховує швидкість і розмір її кроків, просвітлює її рентгеном своїх очей. Оченяток, Очисьок, Вилупків, Більм. Що там у нього може бути – вона ще не знала.

Щойно вона підійшла до бункера-печери, ніби вмонтованого в гору, старі скрипучі двері самі відчинилися і відразу ж зачинились, ледь не вдаривши її в спину. Катерина здригнулась. Треба було кудись іти. Бо не йти було вже не можна.

– Красавіца…, – проричало Щось у темному кутку, де горіли яскравим світлом якісь кнопки. Вона побачила надписи “дружні” й “недружні”, причому перша ледве миготіла.

Щойно Катерина зробила крок уперед, кнопка з надписом “недружні” ніби знавісніло замиготіла.

Катерина намагалась роздивитись це Щось, яке тут мешкало. Але воно ховалось у темряві, а на довжелезному столі можна було бачити велику купу мухоморів.
Раптово в цій печері на всю стіну загорівся екран.

– Зараз ти їх побачиш! – сказало Щось. Боже, який же противний у нього голос!
І вона побачила їх, своїх сусідів. В іншій реальності й зовсім іншими.

…Голодний і самотній італієць Антоніо плакав над порожніми тарілками й безперестанку заглядав у абсолютно порожній  холодильник. Жахіття! У нього не було навіть пасти й піци!

Американка Сьюзі, закутана в чорний хіджаб з ніг до голови  (навіть без отвору для очей), пихтіла на розпеченому полуденному сонці в якійсь пустелі.

Пані Магдалена, прикута до крісла, сиділа, мовчазна й нещасна, в якомусь із кутків будинку для літніх людей.

Француз П’єр в самотній келії чоловічого монастиря намагався продовбати зубочисткою отвір в стіні, яка його роз’єднувала з жіночим, але все було марно.

Німець Ганс вже нічого не вимірював, бо забув усі цифри за відсутністю потреби, і взагалі сидів на якійсь дерев’яній колоді, а, може, й на двох (все одно він не міг їх порахувати).

Злий крикливий росіянин із дружиною остаточно втратили голос і були вдвох схожі на акваріумних рибок, які припливли на виставу з пантоміми.

Індус Шраван, повністю дезорієнтований, топтався по комахах, якихось облізлих звірах та птахах, і уявляв чомусь, що це все батут.

А іспанець Родрігес бігав із величезним червоним шматком тканини за куркою, і думав, що він тореадор, а шокована вкрай ним курка – бик на кориді…

-Красавіца… Хочеш спитати, де ти тут?! Що, цікаво?! А тебе… нема!!! Пх-х – і нема! Порожнє місце! – зареготало Щось гучним моторошним голосом. Від цих звуків у печері перелякано застрибали жаби, погаснув екран і на підлогу звалились мухомори.

-Ой-ой-ой! – різко сказала Катерина, ступаючи вперед.

..Коли вона вже сховала свого меча, раптово в печеру проникло світло й залило її сонцем. Там, де було Щось, лежала лише купа іржавого металобрухту. І гарячково кудись хотіли втекти жаби, плигаючи від стіни до стіни.

Катерина була втомлена. Але задоволена. Скільки минуло часу – насправді не знала. Але сьогодні точно був ранок, і знову світило сонце й буяла природа.

-Перфаворе, ескузе! Перфаворе! – почула вона високий голос італійця Антоніо ще за квартал від будинку. Почули його й голуби на прилеглому даху й різко вмовкли, аби не впасти. – Чому ти не хочеш відпочивати разом із моєю родиною? Нас усього 25 людей зібралося!

– Ти мені краще плаття допоможи натягнути, – спокійно відповідала йому американка Сьюзі під поновлене вуркотіння голубів.

А біля будинку стояв новенький бус і німець Ганс скрупульозно вимірював усі його двері, намагаючись розрахувати оптимальний кут для відчиняння, а завтра планував виміряти й опрацювати ще й процес зачиняння.

Іспанець Родрігес пив на балконі холодну мінералку і тряс головою, приходячи в себе після запальної вечірки й прагнучи забути, як йому тепер здавалось, зайве.

Француз П’єр писав комусь ранкове повідомлення в стилі «лямур тужур». Ну як писав? Копіював із попередніх записів і надсилав.

Росіяни кудись виїхали, а індус Шраван подався в буддистський храм.

-Допоможіть мені, Катерино, – чешка Магдалена вперше за 100 років дозволила комусь підтримати себе за руку, ступаючи вгору східцями.

Вона вже давно жила на цьому світі й здогадалась, звідки Катерина прийшла.

…У глиняному горнятку неймовірно пахла кава. Й щемливо кликала 30-річну дівчину додому. Від цього дому – до свого дому.

Автор Тамара Куцай