30 травня 1887 року народився найвідоміший у світі скульптор та художник українець Олександр Архипенко.

Син інженера Олександр Архипенко також вивчав математику. Художник творив на стику мистецтва й науки. З 1902 по 1906 рр. навчався живопису та скульптурі в Києві й Москві. Цей період дозволив йому розвинути захоплення візантійськими іконами, фресками та мозаїкою Києва. Після перебування в Москві 1908 р. переїхав до Парижа, де захопився авангардними течіями, зокрема кубістами. Він оселився в La Ruche, 2, Pasage de Dantzig, колишньому винному павільйоні Всесвітньої виставки 1889 року, перетвореному на майстерні художників. Працював один, вважаючи за краще ходити до Лувру, щоб вивчати архаїчну грецьку скульптуру, а не ходити в Beaux-Arts, де він зневажав академічне вчення. Під впливом Родена він утвердився у своїх паризьких творах у віці 24 років як один із лідерів авангардної скульптури.

Олександр Архипенко як художник зробив багато сміливих рішень. Він малював свої абстрактні фігури яскравими пігментами — нагадуванням доколумбового та стародавнього мистецтва, який він обожнював. У той час, коли колеги-модерністи не наважувалися порушити чистоту монохроматичної поверхні, він зняв скульптуру з п’єдесталу та повісив її на стіні, створюючи «скульптурокартини» ще в 1913 році, задовго до того, як це зробили такі художники, як Френк Стелла. Але Архипенко найкраще запам’ятався тим, що включив порожній простір у свою тривимірну роботу, перетворивши порожнечі в скульптурний об’єм. Стилізовані, але часом дивно натуралістичні, вигини, площини, кути та контури фігур Архипенка розкривають художні впливи, які він поглинав, спілкуючись із авангардом, де б не був.

Порожнечі Архипенка – це простори, які насправді не порожні, а наповнені спогадами, фантазіями, енергією чи просто відчуттям перевершення фізичного існування. Хоча для деяких порожнеча може вказувати на екзистенційну порожнечу, у руках Архипенка увігнуті тіла або порожнисті торси творів, як-от теракотові «Сидячі фігури » (1913, 1931 і 1936), призводять до полегшення тяжкості людської тілесності, фізично й метафізично.

Найцікавішим, однак, є те, як у комбінації негативного та позитивного просторів Архипенко створює гостре відчуття одночасності й динамізму в своїх статичних фігурах. Наприклад, у бронзовій скульптурі «Ходіння » (1912–18/52), яку сам Архипенко вважав проривною роботою, він використав фактури та площини, що перекриваються, а також опуклі й увігнуті арабески, щоб передати рух жінки, яка пробирається містом. Її тулуб повністю відкритий, оточений чуттєвим бронзовим контуром. Він нагадує креслення в просторі, що існує одночасно в двох і трьох вимірах. Саме тут Архипенко відчуває себе найсучаснішим, а також найуспішнішим у своєму прагненні вийти за межі буденного людського досвіду шляхом мистецтва.

Для Архипенка «важко поділити творчість художника на періоди». Він додає: «Я ніколи не належав до шкіл: мене виганяли зі шкіл. Я досліджував, винаходив і експериментував, потім мене наслідували… Для кожного художника мистецтво – це творча течія, що тягнеться до індивідуального відкриття істини у формах природи, а періоди – це лише коробки у головах критиків».

Проблема, яку піднімає скульптура, згідно з Архипенком, — це об’єм і зв’язок мас між ними. У цьому він навіть більш екстремальний, ніж такі сучасні скульптори, як Бранкузі або Дюшан-Війон, які, як і він, є членами групи Золотого перетину. Його порожнеча має силу відсутнього об’єкта й створює об’єм. Спрощення, очевидність обсягів при збереженні образного аспекту – принципи його скульптури. В його мистецтві, що характеризується великою математичною суворістю, чільне місце залишається за жіночим тілом. Він любить згадувати всюдисущість кам’яних ідолів стародавніх слов’ян у дитинстві.

Олександр Архипенко розробив особливий авторський стиль зі стереометрично спрощеними масами тіла, фігурами, зведеними в просторі, скошеними формами, гострими кутами, кристалічними розломами, а також певною манірністю.

Його ім’я з відомих причин замовчували в радянському союзі: їх завжди тіпало від усього талановитого українського. Проте роботи Олександра Архипенка зажили світової слави й демонструються сьогодні в найвідоміших галереях та музеях світу.

Автор Дарина Варич

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $