Гумор допомагає. Ще й як. Але не всі його розуміють, тим паче не всі вміють його створювати. А він умів. І тому й досі йому немає рівних. Йому – Остапові Вишні.

« Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу», – розповідав Остап Вишня.

Одна фраза ознаменувала все життя майбутнього письменника. І справді –  писатиме. Хоча ні – творитиме!

Важко перерахувати, скільки письменників намагалися написати на такі звичайні теми й чиї твори дійсно досягли такого широкого визнання. А, наприклад, звичайна розповідь про сома у виконанні Остапа Вишні підкорила мільйони українців.

Творчість Павла Губенка – це не про сльози та скандали. У своїх роботах Остап Вишня переважно висміює подібні теми, але робить це винятково з позитивною метою. 

Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися зі своєї, рідної людини?.. Треба – любити людину. Більше, ніж самого себе».  Певно, саме тому його «вишнівське» слово так глибоко засідає в людських серцях.

Та українська сатира у виконанні Остапа Вишні не обмежилася одними фейлетонами й гуморесками. Багатогранність його особистості та велике бажання творити підштовхнуло митця до створення нового літературного жанру – усмішки, чим він поповнив нашу літературу.

Усмішка продовжила жити в творах й інших письменників, але особливого калориту їй надав саме Остап Вишня.

«Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник. Його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ — наслідувати його», – так відгукувався про це Максим Рильський.

Заборона на творчість, концтабір, загроза смерті – далеко не всі перепони, які довелось подолати Остапові Вишні. Чимало втрат зазнав поет, проте дещо було просто неможливо втратити – його оптимізм. Уявіть, що справу, якою ви живете і заради якої готові прокидатися кожного ранку – забирають без права поділитися нею з іншими. Що б ви відчули? Розпач? Страх? А, може, безвихідь ?

Ні, це зовсім не про Остапа Вишню. Принаймні, не про того Остапа, якого ми знаємо. Він ніколи не показував свого відчаю і тим паче свого болю. І навіть попри заборону писати, поет не зміг покинути перо, адже відповідальність перед людьми завжди була у нього на першому місці.

«Слова у мене самі народжуються, я їх тільки встигаю записувати. Не маю я права щодня не писати, бо який тоді з мене письменник?»- розмірковував Павло Губенко.

Універсальна постать українського письменника продовжує залишатися загадкою для читача. Проте звання «чародія сміху» Остап Вишня,  безперечно, отримав недарма.

З дитинства малий Павло шукав натхнення у найменшій травичці: «Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде».

А ось, розповідаючи про свою родину, Остап Вишня акцентує увагу на важливих моментах, комічно завуальовуючи їх.

 «… А коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!» – висловлюється письменник про свою бабусю.

Насправді, і смішно, і грішно, як то кажуть. Важко зрозуміти, що саме хотів донести поет про своє дитинство, змальовуючи його достатньо поверхнево. Проте, в цьому і є особливість жанру гуморески – розповісти про все у комічній формі, залишивши подробиці на роздуми читача.

Оповідь про батьків поет завершує такими словами : «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі». І «послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному».

Тож, розповідаючи про фактори, що вплинули на формування Павла Губенка, слід відмітити, що він  акцентує увагу на тому, що все, що його оточувало, включаючи бур’яни та коноплі,  вплинуло на його становлення як митця.

Підсумовуючи свою розповідь, Остап Вишня без іронії та гумору дає пораду майбутнім письменникам:«На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…»

Автор Валерія Цуба