Колишня садиба Марії Заньковецької в селі Заньках на Чернігівщині купається в жовтих ромашках. «Любить – не любить?» – тепер літній вітер шукає відповідь на таке важливе для неї питання. Бо вона в своєму житті його так і не знайшла.

https://rthsu.com/g/3jz0smt5cide4e64e019e3e2807c9a/

Поважна дворянська родина Адасовських. Її дід колись воював із Наполеоном, а тато – мировий суддя. У їхньому маєтку на Чернігівщині завжди гостинно й гамірно. І навіть трохи театрально. Господиня садиби Марія Василівна зранку народжує свою п’яту дитину Марію, а вже ввечері, причепурившись, виходить до гостей.

Мине небагато років, і їхня п’ята дівчинка, якій Бог подарував дивовижне меццо-сопрано, дивуватиме своїм співом гостей в поєднанні з баритоном тата. І відчуватиме неймовірну насолоду, як і всі, хто випускає назовні свій талант, дарований небесами. А ті, хто слухатимуть її, будуть вражені. Бо щойно вони й потрапили на ті небеса.

Вона вийшла заміж за артилерійського офіцера Олексія Хлистова тому, що він обіцяв їй сцену. «Який театр? Яка сцена? – влаштує він свій «театр» після одруження, коли вона нагадає йому про обіцянку. – Жінка повинна бути в сім’ї, поруч із чоловіком!». І повезе її в фортецю в Бендери.

А там під час одного з вечорів вона сяде грати за фортепіано. В її голосі знову клекотітиме талант, витягуватиме з душ слухачів найпотаємніше. І в залі буде неймовірно тихо. Аж доки до неї не доєднається Він. Микола Тобілевич (Садовський). Стане за спиною й підхопить мелодію. Так і почнеться їхня спільна пісня тривалістю в життя. То ніжно жебонітиме чарівливим дуетом, то лунатиме врізнобій, то фальшивитиме, а то й раптово на високій ноті перериватиметься.

А далі була розписка Хлистова, що він її відпустить грати в театр за умови, якщо цей театр буде українським. «Який ще український театр? Ніколи йому не бути!» – мабуть, думав він, підписуючи цей папірець. Самодержавство на дух не виносило все «малоросійське» та забороняло. Тож ніби й дозволив, а ніби й ні. І заспокоївся. А Марія отримала в руки надію. Надію відпустити на волю талант, який у звичайному житті не давав їй продихнути. І надію любити, яка давала їй можливість дихати на повні груди.

Їй писатиме палкі закохані листи керівник їхнього театру Марко Кропивницький, щоразу до глибини душі дивуючись її таланту й красі. В неї по вуха закохаються відомі чоловіки того часу, називатимуть королевою й даруватимуть відрами квіти й шампанське, вражені її грою та вродою.

Коли Марія грала, з людьми щось відбувалось. Пояснити й розшифрувати це неможливо. Талант і божественність – часто супутники. І секрет генія ще ніхто досі не розгадав. І навряд чи розгадає.

Далі весь рік (1888) тривав шлюборозлучний процес, який розглядав Синод. Марію було звинувачено в адюльтері і позбавлено можливості вступати надалі в шлюб. Дикість. Але їй було байдуже. Вона отримала можливість грати в театрі і, звісно ж, кохати. Вона думала, що й так будуть із коханим весь час разом – і на сцені, і в житті.

Вони й були. Два таланти, дві головні дійові особи. Аж поки Микола не почав захоплюватись другорядними. Не зважала, тобто намагалась. Коли любиш, багато чого пробачаєш. Навіть дитину його коханки всиновила, полюбила, але хлопчик, на жаль, згодом помре.

У неї лишалась ще одна пристрасть, на яку вже ніхто не міг вплинути, відібрати і зруйнувати. Сцена. Своєю грою виплітала золоте павутиння і впливала на долі людей. Популярність театру трималася на ній. Але чому ті, кого ми любимо, не цінують нас за наш потенціал? Чому Бог дає одне, і не дає інше? Коли спересердя влаштовувала коханому демарші й не виходила на сцену, люди покидали театр, бо там не було Заньковецької. А чи був там Микола Садовський – публіці було байдуже.

Ревнощі. Нереалізоване его. Чому вона популярна, а я ні? «Ти геніальний», – лагідно шепочуть якісь чергові жінки на вухо і йому хочеться в це вірити. Ой як хочеться!

«У нас є їхнє листування. Під листами не стоять дати. Але й так ясно, коли вони були написані. Якщо в перші роки листи Миколи до Марії були ніжні й лагідні, він називає її «моя зіронька», то далі вже весь час повторює: це я тебе знайшов, я тебе привів на сцену, ким би ти була без мене?!» – згадують музейні працівники маєтку-садиби у Заньках.

«Моя роль – інженю-драматік», – часто казала Марія й створювала дивовижні образи Наталки – з «Наталки-Полтавки» Івана Котляревського, Галі та Ярини з «Назара Стодолі», «Невольника» Тараса Шевченка,  Олени, Оксани, Зіньки з «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» Марка Кропивницького,  Катрі з «Не судилося» Михайла Старицького, Наталі з  «Лимерівни» Панаса Мирного, Харитини, Софії з «Наймички», «Безталанної» Івана Карпенка-Карого.

Але чи була в житті вона такою ж наївною дівчиною? Навряд, може, просто хотіла бути. Коли вона грала, то всім здавалось, що вона в тій ролі жила.

https://ewwhk.com/g/fwsqlvbm30de4e64e019bec73bd971/

Терпіння луснуло, коли їй було за 50, а він привів у театр 20-річну дівчину, дуже схожу на Марію. 1909 року вона остаточно йде з театру і з його життя. «А що я повинна відчувати як акторка, коли мене мучать як людину?» – відповідає тим, хто вмовляв її лишитись.

Емігрувавши до Чехії, Микола надсилатиме їй гроші. А, вже повернувшись в Україну, старий, немічний, прийде просити в неї пробачення. Вона не пробачить. Лише трохи згодом зі сльозами на очах дивитиметься у вікно на його похоронну процесію. Їй потім розкажуть, що останніми словами Миколи були: «Я так завинив перед Марусею…».

Тепер на кладовищі їхні могили поряд. 

А в Заньках у колишньому маєтку дивовижно тихо. Все так, як вона любила: тиша й усамітнення. А ще тут зарості терену, який ніби нагадує: хто в любові не знається, той горя не знає.

В останньому листі родичам 80-річна Марія Заньковецька напише: «Життя швидкоплинне, а душа вічна…».  «Любить – не любить?» – хитають головою ромашки під маєтком її дитинства. Може, то її вічна душа продовжує шукати відповідь на рвучкому чернігівському вітрі.

Тамара Куцай

https://ujhjj.com/g/ca326rdm5vde4e64e019ef1cea9751/