Є люди, чиї особисті історії впливають на культуру, а то й взагалі стають надбанням людства. Однією з таких історій, яка допомогла створити пласт народної пісенної творчості та загалом української культури, стала історія Марусі Чурай. Поетеса, народна співачка, легендарна особистість. Над нею не владен час.

Дівчина з легенди, Чураївна – так називають піснярку, факти із життя якої залишаються оповитими таємницями й донині викликають жвавий інтерес істориків та літературознавців.

Маруся родом із Полтавщини. Її батьки – урядник Полтавського козацького полку Гордій Чурай та його дружина Горпина – народили її близько 1625 року. Батько був дуже авторитетним козаком, тож після його смерті вдова та красуня-донька були оточені турботою й увагою побратимів.

Маруся була непересічною дівчиною. Неймовірно вродлива, творча, глибинна, розумна. Вона сама складала пісні й сама ж їх і співала.

Хто до неї лише не залицявся! Навіть наказний гетьман Іван Іскра. Але ж, як відомо, душа має свої, лише їй відомі, орієнтири. Свої, так би мовити,GPS-координати. І привели вони Марусю до Грицька, чи то Бобренка, чи Остапенка. Точно його прізвище невідоме, але відомо лише одне: Грицькові не пощастило.

Таємно заручившись із Грицьком, який пішов на війну, Маруся стала пісні складати та коханого з походу виглядати. І дочекалась: він повернувся живий-здоровий.  Але більше її не любив і навіть не звертав на неї уваги.

Це стало для Марусі шоком. Її творча душа буда зранена й зраджена. Повітря, яким дихала, було насичене лише біллю і весь світ в один момент втратив для неї сенс.

А далі ця історія має різні версії. Згідно з одними, Маруся вирішила отруїтись і зварила для цього зілля, яке нібито випадково випив Гриць. Згідно з іншими, такою була помста зрадженої жінки.

Як би там не було, але справа щодо смерті Грицька набула неабиякого розголосу і її 1652 року розглядали в полтавському суді. Там Марусю засудили до страти, але амністували з огляду на заслуги батька та її напрочуд талановиті пісні.Текст вироку дослідники знайшли у відповідних архівах, що свідчить про те, що Маруся Чурай – справді реальна особистість, а не вигадана персона, як дехто про неї каже.

Суд їй дарував життя, але хіба то було життя? Тяжка спокута планованої чи випадкової провини, яка забрала життя коханої людини. Всього на рік пережила Маруся свого Гриця, і у віці 28 років пішла за ним слідом у засвіти.

Але лишились жити її пісні – неймовірно проникливі, талановиті, посилені її особистою історією тяжкої втрати.

До наших днів дійшли десятки її пісень козацької доби. Серед них: «Віють вітри»; «Ой не ходи, Грицю»; «Грицю, Грицю, до роботи»; «Засвіт встали козаченьки»; «Котилися вози з гори»; «На городі верба рясна»; «Зелений барвіночку»; «Сидить голуб на березі». Вони дуже популярні, звучать в обробках різніх композиторів і перекладені багатьма мовами.

В її піснях туга й бентега душі України. Яка відчайдушно шукає щастя і не знаходить, але продовжує його шукати.

Не дивно, що історія Марусі надихнула багатьох митців на свої інтерпретації й подарувала українській культурі цілий пласт унікального надбання. Серед них – балади Левка Боровиковського («Чарівниця») та Степана Руданського («Розмай»), відомий твір Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», та інші.

Палка любов і чорна зрада. Віра й зневіра. Глухий кут і сподівання. Завершення й початок. Скажіть, хіба не з цього виплітає мереживо наших доль життя? Це тонко відчула Маруся й передала нам у своїх піснях.

«Ой не плачте, не журітесь,

В тугу не вдавайтесь:

Заграв кінь мій вороненький —

Назад сподівайтесь!»

Автор Тетяна Пивовар