Я завжди любила каву. Таку терпку, чорну зі скибочкою лимона і щоб до гіркоти у роті. Особливо добре пити її десь біля Дніпра, коли сонце сідає за схил і холодне повітря, ніби дика ящірка, залізає у рукав твого пальта.

” Гуси, гуси, га, га, га” – згадую я пісеньку зі свого дитинства. Мені маленькій співала її сестра, а я – безтурботне дівча – весело сміялася, пускаючи ротом пузирі.

І де ті гуси зараз?…

Прогулянки сюди – свого роду терапія. Безлюдний пляж поблизу залізничної дороги видається мені доволі романтичним, хоча буває й трішки самотньо. Восени тут майже нікого немає. Інколи пробіжить якийсь невтомний Гермес, підніме пилюку, ну ще пес старий прошкандибає у пошуках їжі, а так все…Мертве царство… Ніби ти віч-на-віч із собою і лише поодиноке гудіння потягу час від часу нагадує про навколишній світ.

І знаєте, є щось невимовно-чарівне у цьому бурштиновому листі, у холодній темній воді, у цій самотності….Тут не потрібно змагатися за рейтинг успішності, доводити, що ти на щось здатний, що ти можеш, ти вартий, ти кращий….Тут не потрібно бути КИМОСЬ. І цьому листю, і цій воді байдуже на твої успіхи й поразки.

Душа оголюється, знімає з себе зайве, стає вразливою, а ти….Ти хочеш плакати. Бо ця вразливість тебе вперше не лякає, а лікує. Бо саме у цій вразливості ти знаходиш себе справжнього.

Осінь – це давній приятель, якого ми несподівано зустрічаємо посеред гомінкої вулиці. Вона ніколи не приходить одна. У її валізці є місце і для щемливих спогадів, і для затишку, і для суму. Вона тобі нагадує, ким ти був, ким ти є і ким хотів стати. Вона безжальна у своїй правді. Безжальна, але щира.

І я люблю її. І пляж біля колії.

“А гуси прилетять?” – питаю я в сестрички.

“Прилетять. Якщо будеш гарною дівчинкою».

“Ну це довго чекати” – я падаю на пісок і бачу вгорі глибоке-глибоке небо кольору маршмелоу.

Але я знаю, що вони повернуться. І буде тепло.

Гуси, повертайтесь скоріше!

Автор Анастасія Кістанова