Я ненавиджу слово “втрата”. Ненавиджу. Бо втрата – це завжди маленька смерть. Якби людське серце було вежею з кубиків, то наше життя нагадувало б гру Джанга. Так із кожною втратою загадковий хтось витягав би з нашої вежі один кубик, допоки споруда не втратила б рівновагу і не розсипалася.

Моєю першою дитячою втратою був пес Прошка. Він помер,  коли мені виповнилося 9 років. У цьому віці доволі важко второпати, що маленьке гавкуче створіння, яке ти звик годувати ковбасою, тепер просто купа кісток.  От скажіть мені, як цілий світ може вміститися в кістку?  Невже і ми, помираючи, стаємо просто купою мотлоху? Я відмовляюся в це вірити.

Потім наша сім’я продала бабусин дім. Мій маленький острівець щастя, куди я приїжджала кожного літа й до болю в животі об’їдалася шовковицею. У мене було все: старенький велосипед з неробочим клаксоном, татова майстерня, де ми  з подругою ховалися від дорослих, і навіть закляті вороги  – хлопці з сусіднього будинку Микола великий і Микола маленький. Власне, наша ворожнеча радше була дитячою забавкою, аніж чимось серйозним. Ми стріляли один в одного кукурудзою з саморобних арбалетів, ганяли як навіжені селом на самокатах й здається були щасливі. Потім бабуся захворіла й дім перейшов у інші руки. Нові господарі вирубали усі дерева й мені страшно уявити, який вигляд має наш садок тепер: без тієї” нікому непотрібної” груші  та бабусиної аличі.

Зараз страшна хвороба (деменція) хоче відібрати в мене й бабусю.  Я поступово відчуваю, як зникає грань між реальністю та бабусиними снами. Грань, на якій вона ще залишається тою веселою жіночкою з непереборним бажанням жити. Я пам’ятаю усі її жарти, як вона готувала нам вермішель з сиром і як любила до пізньої ночі дивитись детективи. З кожної пенсії бабуся обов’язково купляла мені форель, і коли вона взимку приносила свій пакунок додому, від її пальта пахло снігом, київськими ярмарками й затишком. 

Нещодавно, прибираючи в кімнаті, я знайшла старий фотоальбом. Безліч облич знайомих і не дуже, а серед них ще здорова бабуся тримає мене маленьку на руках. Ми посміхаємося, ніби ніщо в цьому світі не здатне забрати нас один в одного…

Та ні, говорю я собі: Людина не може просто так зникнути. Вона продовжує жити у наших думках, спільних спогадах та врешті-решт у всьому, де залишилася частинка її душі. Поки є хтось, хто думає про неї, любить…

І якщо втрата – це маленька смерть, то любов – це маленьке воскресіння. Та сила, що змушує нашу вежу Джанга триматися, навіть коли там зовсім не залишилося кубиків….

Автор Єлизавета Кістанова

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $