Увага! Питання із зірочкою: «Якого вірменина, що народився в грузинському Тбілісі, запроторили до російської буцегарні, звинувативши в українському націоналізмі?» Правильна відповідь — Сергія Параджанова.

Майбутній режисер і сценарист народився 9 січня 1924 року. Малюк став третьою дитиною в родині і першою — чоловічої статі. Його батько, антиквар, покладав на хлопця великі надії і щиро сподівався, що саме він продовжить займатися родинною справою. Попри те, що це захоплення не знайшло відгук у серці Сергія, вміння й навички, які він перейняв від батька, не раз ставали йому у пригоді.

…Граніт науки видався хлопцю затвердим. Він закінчив середню школу лише з двома «п’ятірками», а потім подався в Інститут залізничного транспорту. «Відсидівши» рік за партою, Сергій збагнув, що його душа тяжіє до прекрасного, а не до локомотивів. Тому він вирішив максимально зосередитися на розвитку своїх творчих здібностей: одночасно вступив на вокальний факультет Тбіліської консерваторії і в хореографічне училище при оперному театрі. Невдовзі, після Другої світової війни, юнак забажав опанувати режисерську майстерність. Для цього він поїхав здобувати знання у Всесоюзному державному інституту кінематографії, що в москві.

У студентські роки доля звела Сергія Параджанова зі своєю першою дружиною, дівчиною татарської національності, — Ніяр Сараевою. На жаль, закоханим не судилося бути разом. Родина Ніяр дотримувалася народних традицій і звичаїв, тому, отримавши звістку про шлюб дівчини з іншовірцем, прибула в столицю й вимагала в хлопця чималого викупу. Сергій нічим не зміг зарадити: в його кишені не було ні копійки. Юнак вирішив звернутися по допомогу до свого батька. Той був ображений на сина через небажання займатися родинною справою, тому гроші не вислав. Брати Ніяр обурилися й наполегливо вмовляли її повернутися додому. Отримавши відмову, вони розлютилися й штовхнули сестру під електричку, що їхала на шаленій швидкості. Так трагічно обірвалося життя першої дружини Параджанова.

Після закінчення навчання юнака по розподілу направили на роботу до Києва, тоді він вперше ступив на українську землю. Завзято працюючи протягом цілого десятиліття, відзнявши чимало кінострічок, він так і не отримав заслуженої похвали й нагороди. Однак усе змінилося 1964 року, коли в київському кінотеатрі «Україна» вперше показали екранізацію повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. 

Стрічка швидко набула міжнародного визнання й навіть на чужині користувалася більшою популярністю, ніж на батьківщині. Під час знімання фільму режисеру Параджанову спало на думку пофарбувати скелясті гори Карпат у синій колір задля посилення ефекту. Керуючись принципом «Я художник, я так бачу», він таки втілив свій задум у реальність. Після завершення роботи синя фарба ще довго виблискувала на скелях.

Згодом режисер почав роботу над новою кінокартиною «Київські фрески». Держкіно вже давно мало зуб на Параджанова через його «антирадянські погляди», тому заборонило випускати фільм. Тоді чоловік переїхав до Єревану, де в 1968 році відзняв свій головний шедевр «Колір граната».

Одного разу режисер під час інтерв’ю данському виданню пожартував, що близько двох десятків членів ЦК КПРС намагалися завовати його прихильність. Прибічники кремля були обділені почуттям гумору й сприйняли слова чоловіка занадто буквально. У 1973 році на Параджанова одягли кайдани й присудили до 5 років позбавлення волі, звинувативши в гомосексуалізмі. В обвинувальному вироку, щоб мало не здалося, ще й дописали статті «за спекуляцію» і «за український націоналізм». 

Під час перебування в колонії Параджанов не сидів склавши руки: він малював, створював колажі, збирав зроблені з фольги кришки від пляшок з молоком, заливав їх смолою і робив гравіювання. Згодом ці твори прозвали «талерами Параджанова». КДБ не розуміло не лише жартів, а ще й мистецтва. Працівники колонії відправили кілька «талерів» на психіатричну експертизу в Москву, щоб довести божевільність їхнього автора. Однак не сталося, як гадалося. У столиці не забарилися з відповіддю й невдовзі надійшов лист зі словами: «Талановитий, дуже».

Творчістю Параджанова захоплювався й Ів Сен-Лоран. Вони певний час листувалися, а після свого звільнення режисер відвідав Париж і зустрівся  з дизайнером особисто. Під час візиту чоловік подарував модельєру альбом з присвяченими йому колажами, що був зроблений власноруч. 

Сергій Параджанов говорив: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії».  В останні роки свого життя він боровся з невиліковною хворобою. Зрозумівши, що поразка в цьому протистоянні неминуча, він поїхав до Єревану, де через три дні відійшов у небуття. 

Автор Анастасія Кубицька