Найбільший поціновувач етнографії та старожитностей, він дійсно був відданим діячем своєї справи — буквально жив Київським музеєм старожитностей і мистецтв (нині — Національний художній музей), який замінив йому власну родину.

17 грудня 1877 року на Житомирщині народився Данило Щербаківський, український археолог, музейний діяч. Батько його — отець Михайло Щербаківський — був священник місцевої церкви, приятелював із видатними постатями українства — Володимиром Антоновичем і Тадеєм Рильським. Ще з дитинства малий Данило зацікавився історією, старожитностями та етнографією.

Після закінчення Третьої Київської гімназії майбутній музейник вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, був улюбленим учнем батькового друга, історика Володимира Антоновича. Вивчав досвід музейної справи в Берліні, Венеції, Вероні, Відні, Дрездені, Кракові, Львові, Москві, Мюнхені, Празі.

Однак після закінчення вишу, Щербаківському довелося набуватися досвіду та гартуватися у непростій тодішній системі освіти. Він чотири роки учителював в гімназіях Умані, матеріально підтримуючи своїх учнів та сприяючи тим, хто хотів навчатися в його альма матері. Потім була мобілізація до війська під час російсько-японської та Першої світової воєн.

Під час Світової відбував військову службу на Галичині та Буковині. Де і занурився у місцевий світ побуту та традиції, знимкуючи історичні архітектурні споруди, збираючи ікони й пересилаючи цей «скарб» до Київського музею. Як командир гарматної батареї Данило обирав найобережніші позиції, аби не обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці Західної України.

З 1910 року і до своєї трагічної смерті Данило Щербаківський працював завідуючим історико-побутовим відділом та відділом народного мистецтва Київського музею старожитностей і мистецтва, який і став його дітищем та домівкою. За часів Центральної Ради брав участь у створенні Української державної академії мистецтв, був її ученим секретарем. Працював у багатьохкомісіях Академії наук України. Багато з врятованих Щербаківським цінностей і нині прикрашають експозиції київських музеїв.

Найвидатніший і найзухваліший подвиг Щербаківського — це повернення церковних фондів з київських храмів назад до України. Московити й тоді були не дуже оригінальні: націоналізували все, що блищить і погано лежить — від неоціненних ікон до золотого хреста, подарованого Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі.

Але за такі подвиги режим підготував і своє довершене покарання. У 1923 році директором музею було призначено Андрія Вінницького, колишнього співробітника ЧК, особу з неповною середньою освітою. Від некомпетентних дій директора та його «молодої команди» Щербаківському доводилося боронити заклад; зокрема від намірів передати значну частину колекції до інших музеїв, звичайно на велику імперію.

Увечері 6 червня 1927 року Щербаківський кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра. Перед цим написав останнього листа: «…Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу…».

Тіло шукали три дні, упродовж цього часу Онищук та Винницький стверджували, що Щербаківський втік за кордон. Оскільки прощального листа Щербаківський розіслав не лише друзям, а й в офіційні установи, у Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи. 

«Розпочате урядом слідство легко встановило, що покійний був цілком здоровою людиною і не мав ніяких інших причин для самогубства, окрім стану справ в Історичнім музеї. Але після цього слідство далі не пішло», — згадував родич Щербаківського, Вадим Павловський.

Похорон Щербаківського на території Києво-Печерської лаври перетворився на мітинг протесту, під час якого виголошувалися промови, визначені шестірками ГПУ як «антирадянські». Згодом чимало учасників похорону пана Данила були репресовані. Через кілька років на процесі Спілки визволення України Щербаківського оголосили керівником антирадянської організації музейних працівників. 

У 1934-му його могилу зрівняли із землею.

Автор Дарина Кучережко

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $