Ви колись замислювалися, яке життя на дотик?

Холодне чи гаряче? Гладеньке чи таки колюче як їжачок, що скептично споглядає на вас, настромивши маленькі голки? 

Чи, можливо, життя – це  порцелянове горнятко?  Занадто тендітне. Занадто легко б’ється….

У нас в родині є традиція: на Новий рік дарувати одне одному маленькі горнятка. Бабуся завжди казала, що вміст такої посудини цілком залежить від власника, який може наповнити її як солодким нектаром, так і смертельною отрутою.Так само і з людським життям. Одні наповнюють його вдячністю та любов’ю, інші – невдоволенням та ворожнечею. Хтось дбайливо очищує своє горнятко  від залишків бруду, а хтось розбиває у друзки через необачність.

Своє я зберігаю у шафі зі скляними дверцями. Блакитна така чашечка з двома закоханими голубами.  Зізнаюсь, дівчисько я незграбне, але горнятко на диво міцне. Принаймні міцніше за мою нервову систему.  Воно на хвилиночку витримало падіння на іспанську плитку,  переїзд в інше місто та мої кулінарні експерименти. Чи багато знайдеться у світі горняток?

Не думаю….

І, звісно, я ні на що не натякаю, але десь у “Домі посуду” ще досі стоять на поличці його самотні брати та сестри. А самотність – таке неподобство, особливо для посуду…

Тим паче скоро Новий рік. І мені дуже хочеться, щоб у новому році у  наших горнятках був тільки теплий шоколад, а у житті тільки – щастя…

Автор Єлизавета Кістанова