8 січня 1935 року народився відомий український поет Василь Симоненко

Поетів-шістдесятників повинен знати кожен українець. Не просто пам’ятати імена, а читати їхні твори, розуміти їхні слова та зворушувати серце сумною долею цих героїв. Як писав Оскар Уайльд: «За прекрасним завжди криється щось трагічне», – і це якнайкраще описує Василя Симоненка.

Сумна доля поета починається ще з дитинства. «В мене була лиш мати, та був іще сивий дід, — нікому не мовив «тату» і вірив, що так і слід» – писав юнак, адже батька він не мав. Лише дідусь заміняв рідну людину: саме він допоміг Василю Симоненко віднайти свій творчий шлях. Хлопчик виростав у повоєнний час і бачив усю руйнівну силу війни. І, не зважаючи на це, Василь Симоненко став одним із символів прекрасного в українській літературі.

Він навчався на факультеті журналістика в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Зазвичай, журналістами стають ті, хто має тягу до правди та вирішення проблем. Отож Василь це в собі поєднав. Він приєднався до клубу творчої молоді і одного разу разом із колегами долучився до збору свідчень про сталінські репресії. Одного разу побачив жахливу картину: хлопці грали в футбол, а замість м’яча мали череп; їхні ворота були окреслені також двома черепами. Поет вимагав оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті, за що отримав собі нагляд від тоталітарного радянського режиму. 

Та разом із цим поет продовжував писати. Джерелом натхнення стала Люся, кохання всього його життя. Вони познайомились ще студентами, на практиці у редакції видання “Черкаська правда”. Листи Василя Симоненка до майбутньої дружини стали відомими на всю Україну, адже вони пронизані тонким почуттям кохання. «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся» – саме так зізнавався юнак. І справді, закохався. Пара часто була на відстані, тому свої думки та почуття поет передав письмово. 

Те, як сильно хлопець любив свою дівчину, можна побачити в рядках і крізь рядки. Скільки любові їхній автор вміщував: «Тепер для мене існуєш тільки ти», «Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів», «Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п’ят», «Моя маленька вертихвістко, люблю тебе, тебе одну-єдину — маленьку, милу дівчинку мою». 

У такому осередку вищих почуттів сталося диво – маленький Олесь. Василь Симоненко так любив сина, що одного разу за ніч написав йому казку «Цар Плаксій та Лоскотон», щоб наступного дня прочитати її. 

Та, окрім родини, Василь Симоненко мав величезну любов – Україну. Він писав: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Поет присвятив не один вірш рідному краю, хоча, якби не радянська цензура, їхня кількість була би більшою. Тодішня влада не просто не любила шістдесятників, вона їх репресувала. «Відлига» лише допомогла їй виявити вільних духом творців. 

Поет виступав за самостійність України, навіть писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Це було сміливо, він кричав про свою любов до Батьківщини і робив усе можливе. Та хіба це дозволялося? 

У 1962 році Симоненка чекав арешт. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко. Наступного дня поета знайшли в камері затримання «розмальованим». 

Після цієї події у чоловіка починаються проблеми з нирками. Він мав синці, був увесь побитим, та більше за все постраждала гордість. 

Згодом відомий поет Василь Симоненко помер, проживши лише 28 років молодого життя. За офіційною версією –  від раку нирок, але навколо його смерті ходить багато чуток. Він був патріотом, йшов наперекір владі, та загалом був дуже непередбачуваним та «незручним» для радянського союзу. Одразу після його смерті до інших поетів також стали «приходити», перевіряли твори та вилучали все сумнівне. Тому чи дійсно він помер через тяжкий діагноз, чи хтось виявив бажання «допомогти» яскравому й талановитому поетові – й досі невідомо.

Але відомо одне – його постать назавжди увійшла в історію України. «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала  віру в завтрашнє України», – наголошував Євген Сверстюк. 

Тож викарбуймо собі на серці золоті слова поета: 

«Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина, 

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні».

Автор Вікторія Блащук