Життя – велика загадка. От взяти мистецтво. Одні студіюють найдорожчі у світі курси, вчаться у найкращих у світі закладах та, не змигуючи, слухають найпрофесійніших майстрів. І що? І нічого.

А інші навіть майже не вміють писати, а з їхніх картин лине така шалена енергетика, яку ні усвідомити, ні пояснити не можна. 

Ця історія якраз про Марію Примаченко – українську художницю, яка назавжди зажила собі слави народної. І до картин якої й по сьогодні вишиковуються величезні черги. Зачарованість – так можна описати стан людей, які розглядають картини, якого б віку вони не були і чим би не займались: від прибирання вулиць, політичної аналітики, продажу шкарпеток чи приборкання штучного інтелекту.

Вона народилась 12 січня 1909 року в селі Болотня Вишгородського району на Київщині. Життя наче віртуозний і безжальний сценарист, накидало їй майже непереборних обставин, і, потираючи руки, ніби спостерігало: ну бо ж, нехай твій талант все це подолає. Талант долав. А Марії – простій сільській українській дівчинці – було важко.

У кожній відомій людській історії обов’язково є важлива деталь, яка все переверне, переінакшить і направить історію туди, куди слід. 

У житті Марії такою деталлю стала синя глина, яку вона зовсім маленькою наколупала з дна сільської річки з такою ж назвою, як і село – Болотня. Колись на цій річці стояв водяний млин. І одного дня ніби невидимі лопасті млина часу зупинили на березі річки Марію. Щоб показали їй ту дивовижну глину, схожу на сині очі річки. І все. Відбувся момент відліку. Так почалася її захоплива життєва історія.

Вона пригнала гусей додому, яких пасла біля річки, а потім взяла глину, яку набрала в пелену, й розмалювала нею хату. Хату своїх батьків – майстрині-вишивальниці Параски та теслі Оксентія. І такий той малюнок був гарний, що на нього збіглися подивитись односельці. А далі й собі стали просити, аби вона також їхні хати розмалювала. 

Тоді в селі Болотня про street art ще ніхто нічого не чув. Не чули про нього навіть у найвідоміших містах світу. Бо цей рух розпочнеться пізніше – у 30-х роках. Але з Марією так буде постійно: вона випереджатиме свій час.

Довколишня природа стане її всесвітом і натхненням. Вона не підкорюватиме світи, адже проживе в Болотні все життя, а це світи підкорюватимуть її, являючись її уяві в усій своїй неповторності й символічності. Бути чутливою й уважною до природи, як не дивно, її спонукала важка хвороба – поліомієліт, якою перехворіла в дитинстві і яка даватиметься взнаки протягом життя. З іншого боку, ця хвороба дасть їй і певний карт-бланш: їй не треба буде бігти на колгоспні лани, знеособлені радянською колективізацією та зрошені соленими сльозами й тяжкою людською працею, і вона отримає дорогоцінний час для малювання.

Марія нічого не знала про трансценденталізм та його послідовників, які наділяли природу невичерпною духовною силою. Проста сільська дівчинка, яка закінчила всього чотири класи, відчувала природу душею і малювала, малювала…

Часто її казкові персонажі приходили до неї уві сні. І, прокинувшись, вона лише відтворювала їх на картинах. Загалом сни – ще одне недосліджене таїнство людства – були показовими в її житті.

Його звали Василь. Василь Маринчук. З ним вона познайомиться у Києві, хоча він і родом із її країв. Приїхав на екскурсію до Києва, й побачив Марію, яку тоді запросили до столичної експериментальної художньої майстерні. Її серце співатиме від щастя, а полотна наповнюватимуться новими й новими картинами-шедеврами. Поки цей натхненний і божественний танок не перерве зловісна війна. Про те, що коханий її загинув, вона дізналась не з листа-повідомлення, а зі сну. Приснилося, що вона бачить сад, у якому все навпаки: коріння дерев росте в небо, а квіти в землю. Прокинувшись, вона все зрозуміла. І довго не могла малювати. 

Ще одна дивовижна річ – підписи до її картин. Вони могли б ставати мемами, якби вона жила в нинішні часи соцмережевого павутиння.

«Прийде Галя пшеницю жати – буде моє серце розважати», «Добра каша з молоком – добре жити з козаком. А без козака як дитина без молока», «Орина жито жне – вовк торбу краде», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб», «Собачка Ада не боїться гада», «Ворон дві баби мав — обох обнімав».

Не маючи змоги вивчати стилістичні прийоми, вона так складала слова докупи, що в один момент ставала конкуренткою народних прислів’їв, які шліфувалися мільйонами людей протягом багатьох століть.

Вона їх бачила. Бачила своїх фантастичних звірів. Ніби немовля, яке здатне незашореним оком бачити навколо тонкі світи й радіти їм, і посміхатись. Її унікальну «Звірину серію» належить ще пізнати й переосмислити.

Марію називали представницею наївного мистецтва. Схоже, вона цим користувалась. І голосно говорила в часи найжахливіших комуністичних репресій, коли опиратись більшовикам люди боялись навіть у думках. 

1936 рік. Картина «Звіриний суд». На ній чорна мавпа за столом пише протокол, а поруч навшпиньки спинаються двоє вовків. Паралелі очевидні.

Питається: хто ще наївний?

І загалом її картини – свого роду доповнена реальність, до якої лише за кілька десятиліть потому підійшло впритул людство. А може, ще й не підійшло, ще йде до того, що відчула, побачила й створила проста малописемна українська дівчина з маловідомого села Болотня.

Загалом, згідно з приблизними підрахунками, в її творчому доробку близько 700 робіт. Їх викрадали, видурювали, палили недавно росіяни в музеї. Але її дивовижну творчість ніби охороняє магічна та потужна казкова істота, і її картини насправді наповнюються ще більшою силою і впливом, хай там що.

Якою б Марія Примаченко зобразила сьогоднішню дійсність? І цю жахливу війну? І ворога? І наші страждання? І нашу майбутню українську Перемогу? 

Можна лише уявити. Ні, насправді уявити не можна, адже її уява – найексклюзивніша майстерня у світі. Майстерня Марії Примаченко. Таких більше немає. 

А може, в її картинах уже і є про це, і треба лише уважніше до них придивитись? Вона ж уміла випереджати час.

Автор Тамара Куцай