7 лютого 1804 року в Чернігівській губернії народився Микола Маркевич – український історик, фольклорист, поет і композитор. Людина, яку доля щедро нагородила букетом різноманітних талантів, але ім’я якої незаслужено припало пилом часу.

Є люди-проліски. Пробиваються з-під снігу, дивуючи інших своїм талантом та нестримним рухом вперед. Їх не засмоктує побут і поточні справи, бо вони вміють з того вихору вийти. Вони мають місію.

Таким був і Микола Маркевич – людина, якій ми багато в чому завдячуємо в наших культурних надбаннях.

Їх було б значно більше, якби імперія ще тоді, в 19 столітті, не приклеїла йому своє традиційне тавро – «український буржуазний націоналіст».

Український дворянин з Чернігівщини, зі славетного козацько-старшинського роду Маркевичів.

Коли на небесах діткам роздавали таланти – то Микола був там найперший: в 4 роки міг писати й читати українською, російською, французькою та німецькою мовами.

Отримав вищу педагогічну та музичну освіти, почав писати поезію, став військовим. Але згодом, покінчивши з військовою справою, повністю присвятив себе українській справі.

Це про нього писав колись Тарас Шевченко: «Ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці».

Він робив те, що в ті часи не робив ніхто, але це важливо було зробити. 

Збирав та систематизував історичні документи козацької доби, мріючи створити український енциклопедичний словник. Від біографій видатних особистостей, учасників подій до опису самих подій та свідчень сучасників, від архівних документів до статистичної та географічної інформації.

Так, упродовж 10 років, згідно з даними Центрального державного історичного архіву України, написав понад 100 тисяч статей для енциклопедії, систематизував їх за алфавітом у 30 зошитах, загалом підготував для публікації 11 томів по 600 сторінок кожен.

А в перервах, аби якось відволіктись від такої титанічної праці, писав вірші й клав їх на власну музику.

1840 року побачила світ його збірка народних пісень з приписом: «Покладено для фортепіано Миколою Маркевичем».

Нарешті його енциклопедичні напрацювання в 1842 – 1843 роках увінчуються результатом: виходить у світ перша велика історична праця «Історія Малоросії» в 5 томах. Це скрупульозні й методичні дослідження, включно з документами, свідченнями, матеріалами, бібліографічними посиланнями, власними висновками та спостереженнями. Він виклав історію України в двовимірний спосіб: історія злетів і падінь. Ясно що, у зв’язку з чим були падіння і хто їх спричинив.

І тут, звісно ж, почалося! На нього накинулися як російські реакціонери, так і демократи. Бо ще ті часи проявили: будь-який російський демократ стає запеклим реакціонером, коли йдеться про українське питання.

Критик В. Бєлінський та інші гнівно й публічно засудили Миколу Маркевича за “малоросійський патріотизм”. А журнал «Библиотека для чтения» звинуватив його в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська».

Після такої анафеми історик не міг друкуватись протягом аж 15 років, і зможе це робити лише після смерті Миколи І.

Але він все одно не переставав писати, досліджував українську етнографію, зокрема, Полтавщини, Чернігівщини, здійснив історичний і статистичний опис Чернігова, робив історичні розвідки українського гетьманства та козаччини. Збирав інформацію навіть про повір’я, страви та напої українців. Долучився до укладання українського словника включно з приказками, піснями та народними традиціями. А також продовжував колекціонувати давні історичні документи включно з рідкісними стародруками.

Можна довго не вгадувати, де це все зрештою опинилося й осіло. Так, у росії. 

А довгі гоніння та заборони вплинули на здоров’я українського сподвижника. 

У червні далекого 1860 року у віці всього 56 років він помирає.

І ми лише зараз відкриваємо ім’я цієї людини, яка зробила для України так багато. 

Автор Тетяна Пивовар