Вони почувались вершителями людських доль та історії, богами чи носіями якихось ідей (чи що там ще коїлось у їхніх хворих головах), перекроювали карту світу як заманеться та вбивали тисячі людей. Страх, жорстокість, цинізм допомагав їм утримувати владу. Їх боялися, їм боялись щось сказати, навіть в їхній присутності думати боялись.

Але якою була їхня власна доля, точніше, фінал? До чого вони зрештою приходили?

Калігула

Народившись у серпні 12 року, цей римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв прожив своє життя так, що став уособленням жорстокості й безумства, хоч минули вже століття й тисячоліття, як він покинув цей світ. Мав досить довге ім’я, але увійшов в історію під ім’ям Калігула, що означає чобіток. Нібито з дитинства полюбляв носити дитячі солдатські чобітки, а з іншого боку, скільки не тужився в своїй уявній величі, так і лишився чобітком. 

Яким він був? Про нього казали: «Не було на світі кращого раба і гіршого правителя». Шляхом облуди домігся влади від Тиберія, дуже любив катування й страти, а ночами, вдягнувши жіночий одяг, ходив місцями розваг. Зрештою, задушивши Тиберія та лицемірно поплакавши на його могилі, став правителем.

Про нього історики писали так: «Яким чином досягне він своєї мети, йому було все одно – аби дістатися до влади».

Жага влади, розбещеність і садизм – такі три стовпи цієї людини, від якої людство не може оговтатись ще й досі.

На його рахунку повно страчених людей, серед яких рідні, конкуренти, друзі, і навіть рідна бабуся Антонія, яка фактично його, сироту, виростила.

У нього було два спеціальні зошити під назвою «Кинджал» і «Меч» з довгими списками усіх, кого він вбив і скрупульозно зробив там про це свій запис. Особливо він любив страчувати дітей на очах їхніх батьків.

Одну подібну історію, від якої стигне кров у жилах, розповідає книга Е.Саніна «Гість із Кесарії». Вбивши сина сенатора Фальконе на його очах, Калігула захотів  подальших розваг і запросив його на банкет. Коли подали рибу мурену, він запитав вбитого горем батька – як він думає, чим її годували? І уточнив: шматками з тіла твого сина. Після цього він довго реготав, бо йому було дуже весело.

Також дуже полюбляв ґвалтувати дружин у присутності їхніх чоловіків, а потім з ними й усіма про це говорити. Він навіть не пожалів своїх рідних сестер.

Загалом усіх, хто його оточував, він тримав у величезному страху. Його улюбленою фразою було: «Варто мені тільки кивнути, і вам переріжуть горлянки!».

Яким же був кінець цієї страшної й жахливої людини, яка протрималась при владі близько 3 років?

Його вбили після спектаклю, підійшовши зі спини й розрубавши голову, та загалом нанесли йому понад 30 ударів.

Жорстокість, яку він все життя практикував, повернулась і до нього. Що цікаво, після його смерті люди не хотіли вірити, що Калігули нема, й думали, що він спеціально розпускає такі чутки, аби «промоніторити», як хто до цього ставиться.

Нерон

Нерон був племінником Калігули та прийомним сином імператора Клавдія, дядька Калігули, який став правити після його вбивства. Клавдія отруїла його дружина Агріппіна, мати Нерона й сестра Калігули, і Нерон став римським імператором та правив Римом з 54 до 68 року, тобто 14 років.

Був учнем Сенеки, та це йому не допомогло. Самолюбство і жорстокість Нерона не мали меж. Страчував усіх політичних суперників, або тих, хто ними міг бути гіпотетично. Він вбив навіть свого брата й матір. 

І взагалі почувався більше митцем, ніж імператором: у проміжках між стратами малював, писав вірші та музику і демонстрував усе це на публіку. Катався на візницях та любив атлетичні змагання і мав нездорову пристрасть до перемог: найбільша в світі кількість (18 тисяч) Олімпійських вінків була в нього, при цьому в деяких змаганнях, в яких він «переміг», не брав навіть участі. 

Особисте життя його також було сповнене жорстокості. Він вбив свою дружину – доньку Октавія, шлюб із якою, власне, й допоміг йому стати правителем. А свою другу дружину так побив, що вона померла, але Нерон кастрував схожого на неї раба й став із ним жити.

У 64 році він підпалив Рим, бо хотів збудувати в ньому собі новий палац. Близько тижня палахкотіло місто й вогонь безжально поглинав будівлі. Внаслідок пожежі дотла згоріли майже всі райони, окрім чотирьох.

Також Нерон відомий жорстокими вбивствами християн, навіть стратив одного зі сподвижників Ісуса Христа – святого Петра. А спусковим крючком до страт стала якраз ця пожежа, яку він сам влаштував у Римі. 

Вчинив самогубство, злякавшись повстань, які розпочалися проти нього в римських провінціях. 

Останніми його словами були: «Який великий артист гине!».

Гітлер

Адольф Гітлер, прийшовши до влади в якості канцлера Німеччини в 1933 році, пройшовся долею сотень мільйонів людей всієї планети. Розпаливши другу світову війну в Європі, він вчинив рекордну кількість злочинів перед людством, включно з Голокостом. 

На його совісті (якщо, звісно, в таких людей вона є) мільйони й мільйони життів мирних жителів та військових, газові камери, зруйновані країни й міста. Сила його людиноненависницької нацистської ідеології трималась на пропаганді.

Народившись у багатодітній родині від батьків, які були родичами, а батько ще й садистом, Адольф був фактично невдахою і певний час навіть п’яницею. Лишившись сиротою, якийсь час жив у будинку для бездомних. Після першої світової війни, в якій брав участь і був поранений, зацікавився політикою. Його манія величі спільно з ораторськими здібностями допомогли йому просунутись на вершину влади.

При цьому садистські нахили, жорстокість і деспотизм його також сягнули вершин.

Також він був біснуватим і дивним. Наприклад, він аж до крові чухав собі шию й вуха. І щоразу вимагав шукати яди не лише в посуді, а й в унітазі.

І тоді як Калігула заповнював вбитими людьми свій зошит, Гітлер створив «Музей вимерлої раси», де зібрав артефакти євреїв.

Подібно до інших диктаторів, полюбляв всілякі нагороди й премії. Заборонивши Нобелівську премію, створив власну. 

Сексуальне життя диктатора також характеризувалось розбещеністю.

А ще він вважав себе месією. Він казав: «…Я майже відчував себе Ісусом Христом, коли він прийшов до Храму Отця». Він постійно носився з ідеєю свого месіанства та спасіння Німеччини як перед своїми підлеглими, так і перед населенням.

Чого лише варта його промова в Рейхстазі  1 вересня 1939 року, з якої фактично й розпочалася Друга світова війна, де ледь не через слово звучить «я».  (До речі, меседжі й тон промови дивовижно нагадують промову ще одного диктатора – путіна, який теж зробив крок від закомплексованого невдахи з пітерської підворітні до широкомасштабного вторгнення в Україну в лютому минулого року, і на руках якого – смерті ні в чому не винних людей).

Коли поразка німців у Другій світовій була вже очевидною, Гітлер застрелився, а його бойову подругу Єву Браун, з якою він напередодні одружився, знайшли померлою від отрути.

В історіях усіх диктаторів є два спільних ключових моменти: страх, в якому вони утримують мільйони людей, та майже однакова розв’язка, яка на них чекала. Тож чекаємо на ще одну розв’язку…

Автор Тетяна Пивовар