Казимир Малевич. Геніальний український художник з польським корінням, ім’я якого нахабно загарбала собі росія.

Так, ніби він хутряна шуба, унітаз чи пральна машина, що окупанти, захекуючись, везуть з України.

Загарбали його ім’я, як і сотні інших українських митців, імена яких лише зараз повертаються до нас (недавній приклад: в Нью-Йорку музей Метрополітен змінив підписи до робіт Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі та Іллі Рєпіна, написавши нарешті, що вони українські художники).

«Російський і совєцкий художник-авангардист», – пише російська Вікіпедія. Ага, якраз.
Народився 23 лютого в Києві 1879 року, в будинку своєї тітки, неподалік вулиці Жилянської. Зростав на Поділлі, Харківщині та Чернігівщині. В анкетах Казимир завжди писав, що українець. Українська земля зростила його, підштовхнула до таланту, відточила його в художніх майстернях Миколи Мурашка та Миколи Пимоненка в юнацькі роки, й давала прихисток в часи гонінь від несамовитих імперців.

Коріння його авангардизму – в українському комині: саме з розмальовування сільських коминів й розпочався його шлях як митця. Комини не містили ані правил, ані заборон: можна було експериментувати просторово, сюжетно, як завгодно. Він розмальовував їх простим селянам і експериментував.
Найулюбленішою ж піснею Казимира Малевича була «Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає».

А найулюбленішою темою – українське село. Місце, де він виріс, і жива природа в якому подарувала йому справжнє й невичерпне джерело натхнення. Навіть кольори в його творчості, які переважали – білий, чорний та червоний – ніби переселились до нього з української вишивки. І форми також – коло, трикутник, квадрат.

«Я наслідував усе життя селян. Село займалося мистецтвом (такого слова я не знав тоді). Точніше кажучи, вироблялися такі речі, які мені були до вподоби. У цих речах і чаїлася вся таїна моїх симпатій до селян», – згадував Малевич в автобіографії.
Його творчість містить 2 відомі селянські цикли.

У «Першому селянському циклі» він відточує свою майстерність і шукає свій стиль. У цьому циклі така відома робота як «Голова селянської дівчини». Ця картина 1912 року фактично стане початком Малевича як засновника супрематизму. Обираючи й визначаючи для себе нову мистецьку течію, він малює саме цю картину, пов’язану тематично з селом, експериментуючи з простором і формою.

«Другий селянський цикл» – роботи кінця 20-х-30-х років минулого століття. Малевича виганяють, періодично арештовують, і він знаходить прихисток в Україні. А тут уже голод, смерті й безвихідь. Село, яке його зростило й виплекало, гине в нього на очах. І Малевич фактично єдиний, хто, не зважаючи на гоніння, каже про Голодомор.

Роздивіться пильно його картини «Людина, що біжить», «Дівчата в полі», «Селянка», інші. Селяни на них – фантомні безликі постаті, а зображення хрестів не потребують трактувань. Малевич розповідає на полотнах мовою свого таланту про смерть села, а, отже, й України, осередком ідентичності якої воно було.

Далі Малевича будуть допитувати чекісти, підозрюючи, звичайно ж, у шпигунстві, а він їм скаже, що українець.

1935 року, хворий, змучений, він помре. Про його могилу ніхто й не згадає: нібито похований був десь під Москвою, символічно – на якомусь колгоспному полі.
Але у світі його знатимуть переважно як творця «Чорного квадрата». Мабуть, немає жодної більш-менш освіченої людини в світі, яка б не знала цієї картини.
Сам Малевич називав її явищем небесного одкровення:: «Рисунок цей, зроблений несвідомо, буде мати велике значення в живописі».

Картина без предметів, прямих кутів, без нічого. Про неї дискутували й сперечались, вбачаючи в ній багато чого, і ще довго продовжуватимуть це робити.
А Малевич, створюючи її, відчув у собі ніч. «Я лише відчув у собі ніч і в ній я побачив нове», – згадуватиме він.

До речі, його першою картиною також була ніч, але місячна й українська, яку він продав колись на базарі в Конотопі за кілька рублів.
Можна лише будувати різні здогадки, яка саме ніч спала йому на думку при створенні «Чорного квадрата».

Може, та, яка в колективному образі приходить тепер дивитись в Третьяковську галерею (а там зараз зберігається ця картина) на себе, ніби в дзеркало?

Геніальний митець, якого виняньчило українське село, цілком міг таке відчути й створити.

Автор Тетяна Пивовар

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $