Певно, майже кожен знає про Тараса Григоровича Шевченка, але мало хто згадує про Івана Сошенка. Переважно про нього говорять лише побіжно в контексті біографії Кобзаря. Так, він відіграв далеко не останню роль в житті Шевченка, але Сошенко заслуговує набагато більшої уваги.

Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко побачив світ 2 (14) червня 1807 року в Богуславі на Київщині. Він із неабиякою ностальгією згадував про своє дитинство там, описуючи красу української природи та згадуючи ті незабутні роки, котрі вважав найкращими у своєму житті. Однак судилося художнику провести у мальовничому, безтурботному та такому любому Богуславі лише тринадцять років.

Дід Івана Сошенка, міщанин та кожум’яка Кіндрат Соха, залишив нащадкам дрібний, але досить вагомий для них спадок. Однак їм не пощастило сповна насолодитися володінням власної міщанської землі. Причиною цього було сусідство з територією графа Браницького. Графиня Олександра Браницька, вдова графа Ксаверія Браницького, була відома тим, що нахабно відбирала землі у малоосвічених мешканців Богуславщини. Вона скасовувала привілеї, надані мешканцям за Магдебурзьким правом, та конфісковувала документи, пов’язані з їхніми майновими правами. Сім’ю майбутнього маляра така участь теж не оминула, тому вони постали перед вибором: або добровільно вимітатися зі своєї території, або їх закріпачать. Батьку Івана більш нічого не залишалося, крім як сплатити усі борги, продати трикімнатну дідівську хату Свято-Троїцькій церкві в Богуславі та переїхати з родиною до Звенигородки, рідного міста своєї матері, оскільки найбільше в своєму житті він цінував свободу. Саме ця подія дозволила долям Івана Сошенка та Тараса Шевченка переплестися вперше, оскільки графиня була сестрою першого поміщика Т. Г. Шевченка, В.В. Енгельгарда.

Освіта малого Івана починалася з бабусі, освіченої жінки з заможного роду Превлоцьких. Вона почала вчити онука грамоті з восьми років. Пізніше освітня естафета перейшла до дяка богуславської Свято-Покровської церкви Якова Піроженка. Він не тільки навчив Івана вимальовувати слова та красти гусей, а й розгледів у хлопця талант до малювання. Саме через його переконування бабуся віддала тринадцятирічного Івана на навчання до свого племінника, відомого художника-самоучки Степана Превлоцького. У Вільшанах Іван навчався у свого наставника протягом восьми років, поки його не визнали придатним до роботи художником.  Цікаво, що в день, коли Іван Сошенко покидав селище свого учителя, щоб не створювати йому конкуренції, туди приїхав Шевченко, щоб проситися в учні до того ж Превлоцького. Але Сошенку не довелося перетнутися з ним у той момент, оскільки доля, певно, мала свої плани на знайомство майбутніх друзів.

Молодий художник вирішив переїхати й жити до Олександра Превлоцького, який був управителем у Матусівському маєтку князя Івана Орлова та братом його наставника. Під час перебування там Іван присвятив себе іконопису та став відомим в окрузі як талановитий іконописець. У цей період він активно допомагав батькові, надсилаючи зароблені гроші на купівлю землі в Звенигородці. Однак його життю довелося зазнати непередбачуваних змін, коли його призвали до армії через заздрощі та обурення в звенигородській громаді, вся родина митця там вважалася чужаками. Її мешканці не заспокоїлися навіть тоді, коли хворобливого з народження Івана визнали непридатним до військової служби, тож Сошенку ще два рази довелося зіткнутися з переслідуваннями та приниженнями, допоки його молодший брат не вирішив піти на службу замість нього. Цей досвід глибоко закарбувався в пам’яті Івана, зробивши його тихим і замкнутим, і пробудивши в ньому бажання знайти інше місце для життя.

Провінційний іконописець сподівався продовжувати писати образи та подорожувати з місця на місце, поки не зможе досягти Києва, міста з багатьма церквами. І, звичайно ж, він мріяв заробити гроші на власний будинок з просторою майстернею, осісти та створити сім’ю. Але плани на життя Сошенко все ж вирішив змінити. А сталося це через візит петербурзького церковного посланця в Лебедин, де на той момент працював маляр. Він розповів про Академію мистецтв, столичних художників і скарби Ермітажу, чим повністю зачарував Сошенка Петербургом. На той момент московити вже досягли неабиякого успіху в залученні найталановитіших синів і дочок України до Московії. Сошенку довелося продати все своє майно, щоб дозволити собі цю подорож.

По приїзді до Петербургу він зіткнувся з багатьма труднощами, але одразу взяв себе в руки, влаштувався на роботу і почав шукати шляхи вступу до Імператорської академії мистецтв. Три роки він готувався, налагоджував контакти в столиці та шукав потрібних людей, ідучи до мети — стати художником. Його старання увінчалися успіхом після отримання білету Академії мистецтв. Це означало, що він міг бути вільним слухачем та мав змогу офіційно вивчати живопис і робити копії картин у салонах Ермітажу, що було вкрай важливо для того, щоб час від часу заробляти гроші. Але розслаблятися було зарано. Незважаючи на те, що він отримав місце в академії, навчання давалося йому дуже важко, оскільки отриманих ним в юності знань було замало для академії. Тож йому доводилося багато гарувати, щоб поєднувати здобуття академічної освіти та щоденну денну працю, щоб зводити кінці з кінцями. Коли з часом його художні навички покращилися, він зміг більше часу приділяти спілкуванню з іншими українськими художниками та знайти серед них справжніх друзів, попри свою набуту раніше замкнутість. І саме в цей період життя — шляхи Івана та Тараса нарешті повноцінно перетнулися.

Іван Сошенко швидко познайомився з Тарасом Шевченком, який прибув до Петербурга після важкої подорожі. Шевченко зазнав злиднів і поневірянь, працюючи на різних роботах і терплячи покарання. Незважаючи на складні обставини, Шевченко виявив сильне бажання навчитися живопису, а Сошенко, розгледівши його мистецький хист, вирішив допомогти молодику поглибити його навички та вміння. Саме Сошенко познайомив Шевченка з тодішніми впливовими постатями у світі мистецтва, зокрема з Олексієм Венеціановим, Євгеном Гребінкою, Аполлоном Мокрицьким та Карлом Брюлловим. Через його активне сприяння, знайомство з цими людьми згодом допомогло Шевченкові звільнитися з кріпацтва і продовжити навчання.

З часом звичайне спілкування між Сошенком та Шевченком переросло в міцну дружбу, і вони навіть деякий час жили разом у будинку 47 на 4-й лінії на Васильківському острові. Однак через різницю в способі життя та звичках у них виникало багато конфліктів. Віднайдена свобода спонукала Шевченка зануритися в літературні та мистецькі кола Петербурга, відвідувати світські заходи та заводити нових друзів. Такий стиль життя поставив під загрозу його дружбу з Сошенком, оскільки він був гранично скромною людиною. Також не схвалювалося Сошенком те, що захоплення Шевченка змістилося з живопису на написання віршів. Він вважав, що живопис вимагає повної віддачі. Але згодом він все ж визнав великий талант свого друга. Однак, попри чисельні конфлікти подібного штибу, головна причина розриву між друзями полягала в іншому: спільне романтичне захоплення дівчиною Амалією, та її прихильність до Шевченка, коли Сошенко вже готувався робити пропозицію. З того часу шляхи товаришів вважалися розділеними, а дружба — зруйнованою. Чи ні?

Згодом Іван Сошенко через погіршення здоров’я він був змушений змінити вологий Петербург на більш м’який клімат України, де знайшов роботу вчителем каліграфії та малювання в Ніжинському повітовому училищі. Саме там у нього з’явився інтерес до історичної тематики своєї улюбленої України, котрий згодом пронизав усю його творчість та проявився в широкому спектрі робіт, зосереджених на портретах людей похилого віку, історичних портретах та тематичних композиціях, пов’язаних з історією України.

Що ж стосується Шевченка, то коли він почув, що Сошенка призначили вчителем до Ніжина і їм може не судитись більше перетнутись, він наважився відвідати “незабутнього благодійника” перед його від’їздом, і їхня добра дружба поновилася.

Попри отримане призначення, Сошенку було нелегко, постійні чернігівські дощі погіршували його стан здоров’я, академічний стиль та манера малювання були надто складними та незрозумілими для ніжинського загалу, й приватні замовлення були відхилені, тож йому довелося задовольнятися скромною зарплатою вчителя малювання та живопису. Ситуація змінилася, коли його відвідав Тарас Григорович. Це покращило його репутацію й згодом Сошенка підвищили до викладача Немирівської чоловічої гімназії. В Немирові здоров’я митця покращилося, відновився зір, зникли проблеми з диханням, його підвищили до колезького секретаря, а невдовзі жителі Немирова обрали його почесним жителем повітового містечка, він навіть одружився з колишньою ученицею, котрій давав приватні уроки. Своєю партнеркою художник обрав Марцеліну Вірґінську, працьовиту та горду гувернантку, доньку польського вчителя музики. Незабаром Сошенко почав частіше отримувати замовлення і подружжя змогло придбати власний будинок. Крім того, на прохання ігумені Свято-Троїцького монастиря Аполлінарії в Немирові, художник створив детальну ікону Успіння Божої Матері, монументальну роботу, на яку пішло півтора року. На знак подяки ігуменя щедро подарувала художнику будинок у монастирі вартістю 600 срібних рублів. Подружжя переїхало туди разом із родичкою дружини Емілією Вірґінською та двома її доньками.

Немирів також познайомив його з дуже важливою людиною. У місті вчитель малювання, не схильний до нових знайомств, познайомився з Михайлом Чалим, старшим викладачем словесності в чоловічій гімназії. Незважаючи на різницю у віці, вони стали близькими друзями, а коли Чалого призначили інспектором 2-ї Київської чоловічої гімназії, він запропонував Івану Сошенку перейти туди. Відтоді Іван Максимович викладав малювання в цій гімназії до кінця своїх днів. Він володів унікальним даром пробуджувати інтерес до мистецтва у своїх учнів, а також міг відчувати художній потенціал майбутніх талантів. Серед його учнів були польський скульптор Марцелій Гуйський, польський портретист Леонард Людвік Страшинський та український пейзажист Володимир Орловський, який згодом став професором Академії мистецтв. Через рік його дружина і племінниці переїхали до Києва в пошуках кращих женихів для дівчат і для поліпшення здоров’я Марцеліни, але їхні надії не виправдалися. Через шість років хвора дружина повернулася до рідного міста, а Іван, який не міг кинути роботу, лише регулярно надсилав їй гроші.

У 1858 році Іван Сошенко та Михайло Чалий вирішили зібрати матеріали для майбутньої біографії великого Кобзаря, яку вони почали писати ще за життя поета. А через рік відбулася надзвичайно тепла зустріч Шевченка і Сошенка в Києві, коли вони разом гуляли Михайлівською гіркою і згадували минуле перед від’їздом Шевченка до Петербургу. Хто ж знав, що у травні 1861 року Сошенку разом з дружиною доведеться супроводжував труну його ліпшого друга Шевченка до Канева, й та зустріч була насправді останньою. За два роки після цього він втратив ще й кохану, це стало останньою краплею. Сошенко впав у глибоку депресію через втрату цих двох близьких людей. Борючись із самотністю та глибоким смутком, він присвятив свій час творчості та догляду за бездомними тваринами на вулицях Києва, попри власні злигодні.

У віці сімдесяти років сивочолий художник Іван Сошенко вирішив скористатися відпусткою і на заощадження для свого похорону здійснив поїздку до Богуслава, щоб відвідати рідний душі край та могили батьків. Дорогою він застудився й це переросло у запалення легень. Його відвезли до корчми в Корсуні, де він написав листа братові Тараса Шевченка, Варфоломію Шевченку, який негайно приїхав з дочкою, щоб доглянути за ним. Учні та випускники місцевої гімназії зголосилися доглядати за стареньким, а місцеві лікарі вважали за честь знати, що лікують знаного іконописця та доброго янгола Кобзаря, а тому робили це навіть безкоштовно. Однак, незважаючи на їхні зусилля, Іван Сошенко помер у Корсуні, так і не доїхавши до любого Богуслава. Через два дні його поховали на місцевому цвинтарі, де після десяти років в пам’ять про нього встановили пам’ятник.

Автор Тамара Свердлик

Хочете підтримати нас?

Кожен ваш донат допоможе ще активніше розвивати наш некомерційний проєкт, який активно працює вже більше 3 років.

Справжні історії – просвітницький проєкт, який на волонтерських засадах розповідає цікаві історії про Україну, відомих українців, подорожі, традиції, звичаї, кухню, а також захопливі історії про мандрівки світом та відомих особистостей у світі.

У наших планах – створення також англомовної версії сайту, щоб світ більше дізнався про Україну та українців.

Наші рахунки:

Картка у грн.: 5363 5421 0596 6718

Підтримати проєкт

Want to support us?

Each of your donations will help our non-commercial project, which has been producing stories for you for already three years, to become even better.

True Stories is an educational project that, on a volunteer basis, tells interesting stories about Ukraine, famous Ukrainians and other inspiring people, travels, traditions, customs, and cuisine.

Our plans include the creation of an English-language version of the site so that the world can learn more about Ukraine and Ukrainians.

Support the project

Підтримати проєкт

1,00 $