Історія Казанови, від якої захоплює дух у Духцові

Усі знають історію італійця-серцеїда Джакомо Казанови, але мало хто знає, як вона завершилась. А завершилась вона в чеській Богемії – містечку Духцові. І фактично не завершилась, а розпочалась.

Саме в Духцов, у свій старовинний замок, запросив Казанову граф Вальденштейн у 1785 році. Відомий ловелас був уже на той час досить потріпаний у свої 60 років, мав поганий вигляд, не мав грошей та житла, і не уявляв, як далі доживатити своє буремне життя.

Але граф мав на нього свої плани. По-перше, хотів використати його в якості такої собі PR-фішки, щоб сюди з’їжджались вельможі, грали в азартні ігри й загалом смітили грошима. А, по-друге (хоча, може, це й по-перше, вже тепер не розбереш), хотів, щоб ця творча й непересічна в багатьох сенсах особистість написала про нього мемуари.

Казанова погодився. І – написав мемуари про себе. «Історію мого життя» в 10 томах на 3 500 тисячах сторінок. Завдяки їй світ фактично й відкрив для себе Джакомо Казанову.

Можливо, написати не про графа, а про себе він вирішив, гуляючи коридорами графського замку й споглядаючи на стінах в якості мисливських трофеїв роги, й уявляючи в їхньому образі, звісно ж, не себе. Він завжди усе робив наперекір, бо був людиною, яка не визнавала жодних правил та заборон.

Але ж як він втілив свою амбітну ідею, знаходячись під тягярем чужої?

А все було одночасно таємниче й просто. У замку Духцова в бібліотеці, де він служив бібліотекарем, була потаємна кімната, двері в яку було вбудовано в стелаж із книгами. І, відчинивши їх, винахідливий Джакомо усамітнювався і писав, писав…

А писати було про що. Це вам не прісна історія нудного графського життя, від якої вже можна позіхати, ще й не почавши читати.

А про життя Казанови, хоч і написано багато творів, зіграно немало спектаклів, намальовано картин і знято чимало фільмів, можна ще багато чого розповідати. І попутно дивуватись. І дуже дивуватись, якщо ще й врахувати, як він писав у мемуарах, що це не всі його історії.

Але, окрім своїх унікальних ловеласних талантів, відомих світові, він володів ще купою всього незвичайного.

Казанова був вундеркіндом, як сказали б зараз: у свої 12 років уже вступив до Падуанського університету, закінчивши його на своє 17-ліття. Мав дар володіння словом: розпочинав із написання любовних листів на замовлення вельмож, а завершив популярною сатирою, перекладом «Іліади», «Зороастри», історичною працею «Історія смути в Польщі» та богословськими диспутами з Вольтером.

Листувався з усіма відомими на той час імператорами, і його енциклопедичність та гнучкий розум спонукали августійших до епістолярної комунікації.

Був скрипалем, азартним гравцем, любителем магії, окультистом, масоном, містиком, оголошував себе ще знавцем нумерології та алхімії.

Шпигував на користь Франції та Венеції.

Пробував себе і в фінансах: продаючи державні облігації, рятував, так би мовити, Францію від банкрутства, але після цього самому довелося рятуватись у звичний для себе спосіб – втечею. Але він не здавався – продовжував пропонувати свої послуги іншим країнам, після чого знову тікав. Ширяючи просторами Європи, забігав, до речі, і в Україну.

Загалом, з точки зору Казанови, «ошукування дурня – справа, гідна розумної людини».

Таким чином мандри цілком природньо чи вимушено стали ще однією його пристрастю.

Жінки його любили, бо він міг їх відчувати. Відома історія, коли донжуан закохався вчергове до нестями в одну з акторок, для вистав театру якої писав сценарії. Але була важлива перешкода – предмет його обожнювання не могла вимовляти літеру «р», хоч як не намагалась. І що ж Джакомо? Він написав увесь сценарій без «Р»!

Що цікаво, у жінках він цінував ще й їхній розум, тому й мав зазвичай такий приголомшливий успіх. А ще Джакомо неодноразово, судячи з його спогадів, хотів порвати з таким своїм буремним життям і податися в монахи, аж тут раптово з’являлася чергова спокуса і – розпочиналася нова історія…

У замку Духцова сьогодні досить людно. Туристам цікаве життя людини, яка наробила гармидеру на весь світ.

Ось тут – більярдне крило, де Казанова жив і вдаряв києм по кулях, аби зрушити інші. І можна бачити його одяг, меблі, дзеркала, в які він споглядав, як старів, його невелике ліжко і нічний горщик.

Кажуть, його недолюблювали слуги, тобто терпіти не могли. Казанова під впливом бекграунду свого колишнього життя поводився пихато й зарозуміло, а чехи, які зазвичай не створюють собі кумирів і люблять попускати, цього не толерували.

Що вони робили?

Виставляли його портрет у фекаліях на центральній площі. А ще переварювали йому макарони (вони були м’які і майже розповзались). Це була найгірша для Джакомо образа: хто знає італійців, той зрозуміє. Після таких випадків він верещав не своїм голосом, кидався макаронами, збирав речі, йшов із замку назавжди, але потім знову повертався.

А граф – франкомасон, також кабаліст і мандрівник – з розумінням назад його приймав. Звісно, не підозрюючи, що Казанова натхненно писатиме не його, а свою історію, відчинивши тихенько комірчину в його бібліотеці. І в спогадах Джакомо напише, що, будучи все життя рабом своїх почуттів, він почувається вільним.

Джакомо Казанова помер у червні 1798 року у віці 73 років. Кажуть, востаннє він промовив таке: «Я жив як філософ і помираю християнином». Історії не відомо, як відреагували на його слова слуги, але могли й довго реготати.

Туристи після відвідин замку йдуть зазвичай у кафе «Казанова», яке розміщене поряд. Мають нагоду поласувати смачним морозивом і чужим життям.