4 вересня 1985 року відлетіла у вирій душа відомого українського поета-дисидента Василя Стуса. Його життя й смерть стали ілюстрацією-трагедією до споконвічного нищення російським імперством усього талановитого українського.
“Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив–любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь…” (В.Стус)
6 січня 1938 року народився Василь Стус, поет, літературознавець, перекладач, публіцист, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників.
Ріс Василь Стус у селянській родині (був четвертою дитиною в сім’ї) хліборобів, в селі Рахнівці на Вінниччині. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
Після закінчення школи навчався на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту міста Сталіно. Далі вчителював, служив в армії, працював у газеті. У 1959 р. в «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961 р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963 р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві.
4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав засудити арешти української інтелігенції. Це стало резонансним громадським політичним протестом на масові політичні репресії в радянському союзі у післявоєнний час. За участь в акції його відрахували з аспірантури. Так почався його шлях на українську Голгофу.
Далі в 1972 році Василя Стуса разом з іншими дисидентами було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Більшість віршів, які він писав у таборі, вилучалася й знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після завершення основного терміну його відправили у заслання.
Повернувшись до Києва, приєднався до Української Гельсінської групи, яка займалась захистом прав людей. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи кочегаром, на будівництві, робітником на підприємствах.
І знову Василь Стус був заарештований у травні 1980 року, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років в’язниці і 5 років заслання. Тут ієзуїтську роль в його долі зіграв так званий «адвокат» Віктор Медведчук, який «вів» його від радянської репресивної машини.
Василь Стус відмовився від його послуг.
«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації».
Розуміючи всі пастки, які йому виставила тоталітарна система, він намагався сам здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього.
Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».
28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року помер. Про його смерть і досі ходить багато чуток і немає єдиної версії. Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення.
Василь Стус завжди був принциповим і категоричним. Його дратувала тодішня русифікація Донбасу й мовчання та угодництво інтелігенції в Києві. Як показали нинішні події з повномасштаюним вторгненням росії в Україну, він мав рацію. І, як людина відважна й смілива, ніби попереджав своєю важкою трагічною долею усіх українців, на яких також чекала своя Голгофа. Але вони про це не здогадувались, поки в тюремній камері у ніч з 3 на 4 вересня далекого 1985 року гасла свіча життя справжнього українця Василя Стуса…
Автор Катерина Лузан
spravjniistoriyi.com.ua 