Темна кімната. Єдине джерело світла – свічка, яка, звісно ж, не може повністю освітити всю кімнату. Але навіть при такому освітленні все одно можна розгледіти темний силует, який на колінах стоїть перед іконою та щось шепоче. Враз силует трохи не завалюється на підлогу. У цей момент стає видно, що це жінка. Вона тримається за свій живіт та не може стримати крику від болю. В кімнату забігає хтось. По статурі видно, що чоловік. Він кидається до жінки, підхоплює її на руки й швидко виносить геть із кімнати. Він кричить, аби підготували карету терміново. Жінка дихає тяжко, біль відпустив, але це не надовго, всього декілька хвилин перерви. Вони швидко приїжджають до маєтку лікаря. Лікар уже чекав на них біля входу, наче відчував, що от-от і приїдуть пацієнти.

Жінка знову кричить від болю. Це в неї треті пологи, а боляче наче вперше. Але вона про біль зараз і не хоче думати. Вона молиться про себе… Вона молиться пошепки… Вона кричить і молиться, щоб тільки цього разу її дитина вижила. І знову крик від болю, а в ньому – молитва. Вона вже не молиться, вона вже молить. Вона молить святого, аби врятував її дитину, аби подарував йому шанс на життя. Вона обіцяє, вона клянеться, що поки дитина житиме, то прославлятиме його ім’я. Вона носитиме його ім’я та прославлятиме його завжди. Чується крик дитини—жива. Сльози радості впереміш зі словами подяки Святому Миколаю, що таки врятував її маленького синочка. Такий очікуваний, такий вимолений Миколка народився живим. Що ж це, чи не щастя? Так, він хворобливий, кволий, але живий. І він буде жити, мати в цьому впевнена, тому що Бог та Святий Миколай захистять його.

Надворі 1809 рік, перше квітня, а в сім’ї Василя Гоголя-Яновського нарешті пролунав дитячий сміх. Нарешті настало щастя. Сина люблять, пестять, бережуть. Особливо сильно бережуть його здоров’я, бо хворобливий дуже. Мати вчить його вірі. Розповідає про Страшний Суд та пекло. Малий Миколка заворожено слухає розповіді матері про нечисть. Він починає вірити в неї та боятися. Боятися до дрижаків у колінах. Вразливість хлопця грає не на його користь.

Одного разу до будинку забігла кішка. Миколка побачив перед собою не кішку, а нечисть, яка йшла до нього, вигинаючись. Вона тихо ступала своїми м’якими лапами, і тільки кігті стукали по підлозі. Зелені очі іскрилися. Хлопчику було моторошно, йому потрібні були батьки, щоб заспокоїти уяву та себе. Але нікого не було. Хлопчик був наляканий, він схопив кішку та, наче в тумані, потягнув її до озера. Тільки тоді, коли він побачив останні кола на воді, то зрозумів, що наробив. Йому дуже стало жаль кішку. Але його своєрідне розкаяння не допомогло уникнути прочуханів від батька.

В одинадцять років Микола потрапив до престижної Ніжинської гімназії. Там він захопився театром. Йому пророчили акторську кар’єру. Але хлопець мріяв стати держслужбовцем. У дев’ятнадцять років він поїхав до петербурга. Хоч Микола й планував стати держслужбовцем, але свою творчу сторону не пригнічував. Він опублікував свою поему «Ганц Кюхельгартен», але її зразу ж розкритикували. Гоголь викупив усі примірники, що не встигли продати, та знищив їх. Спочатку розчарування в творчості, потім прийшло й розчарування у державній службі. Це могло зламати юного Гоголя, бо він залишався таким же вразливим, яким був і в дитинстві. Але це його не зламало. Він продовжив писати.

Микола опублікував «Вечори на хуторі біля Диканьки». Нарешті до нього прийшло визнання. Він став відомим завдяки тій нечисті, якої так боявся в дитинстві. Чи було це погано? Чи стало це початком кінця?

Гоголь просив матір, аби вона дізнавалася у місцевих про повір’я та легенди. Йому потрібен був матеріал. Мати надсилала йому листи із усім, про що дізнавалася. І Микола продовжував писати про нечисть. І це не минуло безслідно. Можна це пов’язати із чимось надприродним, або ні, але душа Миколи роздвоїлася. Він не знав, хто він. Не розумів до кінця. Він був у росії. Писав російською. Але був українцем. Його серце обливалося кров’ю. Він заздрив тим, хто друкувався рідною мовою, бо сам цього не робив. Він мислив українською. Дослідники, проаналізувавши його роботи, дійшли висновку, що він використовував граматичні конструкції, притаманні саме українській. Він написав «Тараса Бульбу» про українців, але потім переписав, додавши російських акцентів. І в той самий час висміював росію в своєму «Ревізорі». Гоголя роздирало на шмаття. Він страждав від депресій, активно їздив їх лікувати до Європи. Але щойно повертався до росії, депресії знову також до нього повертались. Його нереалізована українськість мучила його й пригнічувала. Якщо врахувати ще й той факт, що батько його був знаним українофілом та етнографом, то його творчість російською пригнічувала його ще більше та забирала сили.

Перед смертю Микола Гоголь став дуже набожним. Молився по декілька годин на добу. Чому – ніхто не знає. Чи замолював свої гріхи, чи ще щось—не зрозуміло. Друзі його казали, він наче відчував смерть. Як відомо, вона в нього була страшною.

Автор Анна Трюхан