Днями в столиці Чехії – Празі – відбулась презентація книжки “Драбина” відомої української письменниці Євгенії Кузнєцової.

У її творчому доробку, окрім “Драбини”, ще й такі різножанрові книжки як «Спитайте Мієчку», «Готуємо в журбі», й ще одна нова книжка-дослідження “Мова-меч”.

Письменниця спокійно й безпафосно поділилась своїм досвідом написання книг, поглядами на життя та творчими планами.

#Справжні_історії записали деякі з них.

Книжка “Драбина” – про українських біженців, які вимушено опинились за кордоном. У моїй книжці – про тих, хто в Іспанії.

(Від редакції: головний герой книги – молодий українець-айтівець Толік, до якого з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну, втікаючи від війни, приїхали мама, сестра, її подруга, тітка, дядько, пес і дві кішки. І тут, як кажуть, почалось! Різні характери, різні моделі поведінки, іноді від цього смішно, а іноді й не дуже).

Чи час зараз для книжок про війну в такому стилі?

Я вважаю, що такого не буде, що ось проб’є годинник, і вже можна буде.

Або ж, наприклад, видадуть із цього приводу якийсь спеціальний декрет.

Мені подобаються думки про те, що якраз зараз і треба писати про війну в побуті, про звичайних людей.

Шкода, але деякі автори перестали зараз писати.

Як я пишу? Спочатку з’являється відчуття, а потім я сідаю й пишу. За місяць-два можу написати книжку, приділяючи цьому пару годин на день. Загалом я помітила, що далі мої книжки живуть уже своїм життям.

Якось під час однієї із зустрічей польський журналіст сказав мені: “А ви хитра, запакували важкі історії в легку форму”.

Я навчаю тих, хто пише для медіа. Розповідаю їм про базові речі: зловживання прикметниками тощо.

Ще люблю дивувати.

Я живу за кордоном із 2009 року. Постійно переїжджаємо.

Але все одно половину часу проводжу вдома. Тобто живу на дві країни (зараз це Іспанія), але працюю для України. Зараз немає такого поняття, як раніше: от, ви виїхали, і все, живете там за кордоном. Зараз йдеться про отримання універсального людського досвіду, і ти для цього можеш жити де завгодно.

Я ніколи не ходжу в навушниках: боюсь пропустити щось цікаве. Люблю спостерігати за людьми, слухати їх.

Академічною мовою це називається: долідження методом спостереження.

Нинішня війна в Україні дуже багатьох навернула на шлях української ідентичності. Звісно, хотілося б, щоб це відбувалось іншими шляхами, але так є.

Зміни дуже суттєві. Ми раніше навіть не могли уявити, щоб десь у залі звучала лише українська. А зараз ми це бачимо.

Українська мова стала ознакою культури, мовою культурних еліт.

Маємо важливий досвід інших країн: якщо мова ставала мовою культурних еліт – вона виживала.