23 листопада 1858 року в селі Гавронці, що на Полтавщині, народилася дівчинка Марія.

Народилась, щоб прожити всього 26 років, і залишити після себе дивовижно яскравий слід, якому можуть заздрити комети. І дивуватись люди, розглядаючи її картини в паризькому Луврі.

Її батько Костянтин Башкирцев був помітною фігурою серед місцевої знаті й очолював дворянство Полтавської губернії. А ще – володів маєтками та величезною кількістю земель.

Мати, в дівоцтві Марія Бабаніна, наполовину француженка, також належала до прошарку аристократів та поціновувачів мистецтва.

1870 року, коли їхній талановитій доньці виповнилось 12 років, велика ошатна карета повезе її до Парижу, підстрибуючи по ґрунтовій дорозі. Марія буде дивитися з вікна, милуючись неповторними українськими краєвидами. Вона тоді не здогадувалась, що кожен стукіт коліс наближає її до слави. І – до кінця її такої несправедливо короткої життєвої історії.

Вона разом із мамою багато подорожує Європою. Музика й малювання – два її сильні захоплення.

Навчається живопису в приватній академії професора Жуліана в столиці Франції, навдивовиж легко опанувавши за 2 роки семирічний курс.

«Марі», – захоплено говорили їй чоловіки-шанувальники. Вона була модною персоною в французьких газетах та журналах. Про неї пліткувала знать у паризьких салонах.

Вродлива українська дівчина з Полтавщини легко й елегантно завоювала Париж. Вона мала незвичайну розкіш – красу, розум, сміливість і самобутній та довершений талант. Про неї в захваті писатимуть Анатоль Франс та Еміль Золя, а велика колекція переможних медалей на різноманітних конкурсах поповниться золотою.

Вона любила вулицю, її дихання, ритм і стихію. Не причепурені салони з їхньою манірністю, а справжнє життя. І відтворювала це все з дивовижною детальністю й скрупульозністю, ніби робила правдиве фото. Чи це безпритульні діти, чи школярі, чи служниці, чи робітники. Її картини, як жодні в світі, нагадують світлини, точніше, кадри з фільму, назва якого Життя.

От придивіться до них. Це і «Зустріч», і «Парасолька», і «Три усмішки. Дівчина», й «За книгою», й «Молода жінка з букетом бузку», і «У студії Жульєна», і «Мітинг», і багато інших.

«Я бачив її лише раз, бачив лише протягом однієї години — і ніколи не забуду її.

Двадцяти трьох років, вона здавалася незрівнянно молодшою. Майже маленького зросту, пропорційно складена, з прекрасними рисами круглого обличчя, зі світло-білим волоссям, з темними очима, в яких ніби горить думка …

… Башкирцева з першого погляду справляла таке рідкісне враження  поєднання твердої волі з м’якістю та чарівністю енергії. Все в цій милій дитині виявляло видатний розум», – так писав про неї французький поет Франсуа Копе.

«Я створена для тріумфу і сильних почуттів!» — написала якось Марія своєму дідусеві. І не просто написала. Вона це все втілила.

Її епістолярним твором – «Щоденником» – і досі зачитуються. Відверта, емоційна, чуттєва, спостережлива, вона виходила й виводила жінку за рамки тогочасних обмежень, тобто була родоначальницею європейського фемінізму (також писала свої статті на цю тему під псевдонімом).У першій половині минулого століття про її епістолярний роман із французьким співцем любові Гі де Мопассаном зняли навіть австрійсько-італійській фільм.

«До чого брехати та викаблучуватися! Так, безперечно, що моє бажання, хоч і не надія, — залишитися на землі будь-що-будь. Якщо я не помру молодою, я сподіваюся залишитися в пам’яті людей як велика художниця, але якщо я помру молодою, я хотіла б видати свій щоденник, який не може бути не цікавим».

Вона померла молодою, і її «Щоденник» видали.

Тепер ним зачитуються, бо він справді цікавий. А картини дивляться в найвідоміших художніх галереях світу (чимала кількість їх, на жаль, загинула під час Другої світової війни).

Світ лише зараз відкриває Марію як українську художницю. Адже росія й досі називає скрізь, де тільки може, її «найзнаменитішою росіянкою в Парижі».

Але сама Башкирцева завжди наголошувала, що вона з України, а не з росії. Її любов до рідної землі, природи, народних костюмів – яскраве тому підтвердження. Її відомі світлини в національному українському вбранні – чітка відповідь рашистським брудним лаписькам, які традиційно тягнуться до  всього українського талановитого, а, отже, і до її творчості.

Марія поспішала жити. Захворівши на туберкульоз в 16 років, вона розуміла цінність кожної хвилини. Й наповнювала її яскравим змістом.

Якби доля відвела їй більше часу – як багато б вона зробила! І наш світ став би суттєво кращим. Принаймні, на її картинах, або ж у її творах. Або просто в її очах, якими вона так захоплено дивились на життя і так нестримно йому раділа.

Але в життя, як відомо, немає відповідей на наші людські «якби»…

Автор Тетяна Пивовар