Напередодні Різдва до української хати заносили Дідуха. Ставили на почесне місце й дуже шанували. З того моменту в оселі панував Дідух. І не просто Дідух, а його дух. Так було ще за дохристиянських часів, і так було опісля. Навіть поява ялинок не змогла посунути Дідуха з його почесного та владного місця в українській оселі. Дідух був і залишається всемогутнім.

«Дідух до хати, біда з хати», – казали наші предки. І цим було все сказано.

То що ж це за такий непоборний Дідух? І в чому його магічна сила, яка здатна вигнати біду в будь-якому її вираженні?

Дідух – це високий сніп із зернових (пшениці, жита, або вівса), з розгалуженими внизу ніжками, щоб він міг міцно стояти в святковій прибраній хаті.

Але він не просто сніп. Дідух – це символ зачинателя нашого роду, предка, з якого все почалося й продовжується. Він – оберіг нашого роду, покровитель, захисник й уособлення його сили.

А ще це символ добробуту, багатства, і, звісно ж, врожаю, без якого важко цей добробут навіть уявити.

Зверху Дідуха обрамляли кольоровими стрічками чи польовими квітами, засушеними для цього в клуні (тут могли бути різні регіональні особливості).

Але були чіткі правила, які умовно можна назвати Правилами Дідуха. Їх, ніби святиню, передавали з покоління в покоління й незрушно дотримувались.

По-перше, для виготовлення Дідуха, збираючи урожай, брали колоски з першого снопа зернових. Кожен пучечок стеблин вправно обплітали золотистими соломинками. Було ще важливе правило, яке умовно можна назвати: 4 – 7 – 12. Тобто йшлося про те, що в пучку могло бути або 4, або 7, або 12 колосків, не більше й не менше. Як днів у тижні, або тижнів у місяці, або місяців у році. Отакий життєво-циклічний символізм.

Дідуха до оселі почесно вносив господар, часто його в цьому процесі супроводжував старший син.

«Занесу у хату Дідуха,

Золотий веселий сніп.

Колосок з вершечка зірветься,

Літа сонячного сміх.

Мої предки в дверях товпляться,

Аж до сотенних колін.

Як з добром – заходьте в гості

З потойбічних своїх снів», – співається в Різдвяній пісні «Занесу Дідуха».

Занесення Дідуха супроводжувалось спеціальними примовляннями, які в різних українських регіонах були різними, але неодмінно в них звучали пошанівки та побажання гарних свят і процвітання родині.

Дідуха заносили до хати й ніби очищували її силою роду. А на стіл шанобливо ставили горщик із коливом, кутею чи глечик із узваром.

І стояв Дідух на Різдво як важливий свідок і учасник теперішнього колосіння свого роду. І дивився на своїх нащадків, і надихав їх, і оберігав. А як довго стояв? Згідно з одними твердженнями, міг стояти в оселі до 1 січня, а, згідно з іншими – пізніше, до свята Водохреща.

Тож Дідух – давній символ не лише Різдвяних та новорічних свят, а й зв’язку поколінь, який насправді нерозривний, і предки наші про це знали.

І незалежно від того, є в нашій оселі сьогодні Дідух чи нема, згадаймо свій рід. Хто ми, звідки, і завдяки кому колоситься тепер наше життя. З усіма його радощами, тривогами (в буквальному й переносному сенсі), сподіваннями та щемним бажанням щастя.

І нехай сила роду нас оберігає! А Дідух нам у поміч, як каже дуже-дуже давня українська традиція. Принаймні допомагає в це вірити.

Автор Надія Мигунець